Чи це людина

На п’ятий день прийшов цирульник. То був солунський грек; він розмовляв тільки тою вишуканою іспанською, якою говорив його народ, але розумів по трохи всі мови, якими розмовляли в таборі. Він звався Ашкеназі і був у таборі майже три роки; не знаю, як йому вдалося отримати посаду перукаря в Ка-Бе, адже він не розмовляв ні німецькою, ні польською і не був особливо брутальний. Я чув, як він, перед тим як ввійти, довго і схвильовано розмовляв у коридорі з лікарем, своїм земляком. Мені здалося, що вираз обличчя у нього був якийсь незвичний, але міміка східних людей відрізняється від нашої, тому я не розумів, чи це страх, радість чи просто хвилювання. Він знав мене, принаймні знав, що я італієць.

Коли підійшла моя черга, я з трудом зліз з нар. Я спитав його італійською, чи нема новин; він перестав мене голити, серйозно і значуще примружив очі, кивнув підборіддям у напрямку вікна, а тоді зробив широкий жест, показуючи в бік заходу.

— Morgen, alle Kamarad weg  [66].

Глянув мимохідь на мене широко розплющеними очима, немов очікуючи від мене здивування, а тоді додав: «Todos todos» — «усі, усі», — і знову взявся за роботу. Він знав про мої кремінці, тому голив мене досить обережно.

Новина ця не викликала у мене жодної безпосередньої емоції. Уже багато місяців я відчував біль, радість, страх тільки тим відстороненим і далеким способом, який характерний для концтабору і який можна назвати умовним; якби я тепер зберіг — думалось мені — свою попередню вразливість, це був би надзвичайно хвилюючий момент.

Я все чудово розумів; вже давно ми з Альберто передбачили небезпеки, які виникнуть під час евакуації табору та визволення. Зрештою, новина, яку приніс Ашкеназі, тільки підтвердила чутки, які вже кілька днів кружляли табором: що росіяни вже у Ченстохові, за сто кілометрів на північ, що вони вже в Закопаному, за сто кілометрів на південь, що німці в Буні вже готують міни, щоб підірвати фабрику.

Я одне за одним роздивився обличчя своїх товаришів по палаті: було зрозуміло, що про це не варто говорити з жодним із них. Вони б відповіли: «Ну і що?» і на тому все б скінчилося. А французи були інші, вони були ще свіженькі.

— Знаєте що? — сказав я їм. — Завтра табір будуть евакуювати.

Вони закидали мене запитаннями: «Куди? Пішки?.. І хворих теж? Тих, хто не може ходити?» — вони знали, що я бувалий в’язень і розумію німецьку; з цього вони виснували, що я знаю про це набагато більше, ніж хочу сказати.

Але я більш нічого не знав; я сказав їм це, але вони далі питали своє. От зануди. Що ж, вони в концтаборі всього кілька тижнів і ще не навчилися, що тут запитань не ставлять.