Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Недарма Сервантес зазначав: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені — описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару…» [ч. II, глава 74]

Отже, Дон Кіхот перетворюється на символ, під дією якого ми теж набуваємо здатності витворювати світи. На думку Ортеґи-і-Ґасета, Дон Кіхот цілковито належить реальності, в якій його неприборкана воля повинна становити невід’ємну органічну частину. І ця воля є волею до рішучості й пригоди. Ось чому з такою дивною легкістю він переходить із сумовитої зали таверни у світ казки. У цьому прагненні збігається світ яви та сну, реальності й ілюзії. Тому духовну природу Дон Кіхота можна визначити як граничну[119].

Шлях, який пропонує Дон Кіхот, виказує особливу життєву стратегію, згідно з якою порушити закостеніле переконання більшості можна лише чудом, офірою, прагненням покласти на вівтар мети всі свої життєві сили, розкриваючи перетворювальну здатність духу. Єдиний, хто бачить і по-справжньому розуміє Дон Кіхота — це його відданий зброєносець Санчо Панса, котрий за зовнішнім безумством вояка на старезній шкапі зумів розпізнати його героїзм і глибокий розум.

Усі подвиги Дон Кіхота видаються злочином в очах суспільної моралі. Він поводиться як злочинець або просто безумець. Колись Міґель де Унамуно висловив прихильність саме до такого Дон Кіхота, порівнявши його з біблійним Авраамом, якого прославив К’єркеґор, чи з Христом, якого зненавиділи фарисеї. Тому Унамуно проповідує «кіхотизм», що сформувався на основі віри й свободи, зрілості духу. Новий ідеал Лицаря Шаленства не вміщається в обшир цього світу, а тому є хворим і ворожим для нього. Від «чуми» здорового глузду він прищеплюється справжнім шаленством, аби звільнитися від «влади джентльменів Розуму»[120].