Інститут

— Дякую, але це вже остання кімната, я майже закінчила. Дві дівчинки й один хлопчик. Скоро мають прибути. Це хлопчача кімната. — Вона вказала на постери і розсміялася. — А то б ти сам не здогадався.

— Ну, я думав набрати трохи льоду, але в мене в кімнаті немає відерця.

— Вони складені в комірці біля автомата.

Морін випрямила спину, вперла руки в поперек і скривилася. Люк почув, як хрустять у неї хрящики.

— Ох, так набагато краще. Ходімо покажу.

— Тільки якщо вам не складно.

— Зовсім не складно. Ходи. Можеш поштовхати візочок, якщо хочеш.

Поки вони крокували коридором, Люк міркував про своє дослідження проблеми Морін. Одна жаска статистика особливо впадала в око: американці заборгували понад дванадцять трильйонів доларів. Гроші витрачені, проте не зароблені, просто обіцяні. Такий парадокс міг сподобатися тільки бухгалтеру. Велика частина цього боргу була пов’язана з іпотекою на житло і бізнес, але вагома доля позик вела також до маленьких пластикових прямокутників, які всі ми носимо в гаманцях і сумочках: такий собі оксикодон[55] американського покупця.

Морін відчинила невелику комірчину праворуч від автомата з льодом.

— Можеш сам собі одненьке дістати, щоб я не нахилялася? Хтось один нерозумний запхав усі відра в самий кінець.

Люк потягнувся по відро і водночас тихо заговорив:

— Каліша описала мені вашу проблему з кредитками. Я, мабуть, знаю, як усе залагодити, але це багато в чому залежить від вашого офіційного місця проживання.

— Мого офіційного…

— У якому штаті ви мешкаєте?

— Я… — Морін швидко, знишка роззирнулася. — Ми не маємо права ділитись особистою інформацією з пожильцями. Мені це коштуватиме роботи, якщо дізнаються. І не тільки роботи. Люку, чи можу я тобі довіряти?

— Триматиму рот на замку.

— Я живу у Вермонті. Місто Берлінгтон. Саме туди поїду на відпускному тижні. — Сказавши це Люку, вона наче зняла якусь внутрішню заборону, і хоч говорила Морін тихо, слова з неї просто виливалися. — Щойно почнеться відпустка, я першим ділом матиму стерти з телефона купу докучливих дзвінків. А коли дістануся додому — ще одну купу з автовідповідача на тому телефоні. Ну, на міському. Коли автовідповідач переповнюється, то в поштовій скриньці й під дверима мені лишають листи — попередження, погрози. Автівка, то її нехай забирають коли завгодно, вона вже розваль, але тепер ідеться про мій дім! За дім я вже розрахувалась — без його допомоги. Погасила іпотеку з премії за підписання контракту, коли влаштувалася сюди на роботу, а саме через це і влаштувалася, та будинок все одно заберуть, пропаде теє, як його там…

— Майнове право, — пошепки мовив Люк.

— Точно, воно. — Запалі щоки Морін взялися рум’ян­цем — чи то від сорому, чи то від люті, Люк не знав напевно. — А коли вони заберуть будинок, то забажають собі все те, що я відклала на чорний день, але ж то не для мене! Не для мене, а вони все одно заберуть. Так вони кажуть.