Королівський убивця. Assassin
- Автор: Хобб Робин
- Серия: Трилогія про Провісників #2
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7586-7 (fb2)
- Переводчик: Наталія Михаловська
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Королівський убивця. Assassin». Краткое содержание книги:
Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.
Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок зі мною, а я не міг цього дозволити.
— Я людина. Ти вовк.
Я промовив ці слова вголос, знаючи, що він зрозуміє їхнє значення з моїх думок, але намагаючись змусити його всіма його відчуттями усвідомити різницю між нами.
Зверху. А всередині ми зграя. — Він замовк і вдоволено облизав свого носа. Кров закапала його передні лапи.
— Ні. Тут я тебе годую і захищаю. Але це тимчасово. Коли ти зможеш самостійно полювати, заберу тебе кудись далеко й покину там.
Я ніколи не полював.
— Я тебе навчу.
Це теж як у зграї. Ти мене навчиш, а я з тобою полюватиму. А тоді поділимося силою-силенною вбивств і горою м’яса.
Я навчу тебе полювати, а тоді випущу на волю.
Я вже вільний. Ти б мене тут не втримав, якби я не хотів. — Він провів язиком по білих зубах, сміючись із моїх міркувань.
Ти зухвалий, Вовчуче. І нічого не знаєш.
То навчи мене. — Він повернув голову, щоб задніми зубами відірвати м’ясо й жили від кості, над якою працював. — Це твій обов’язок зграї.
Ми не зграя. Я не маю зграї. Моя вірність належить моєму королю.
Якщо він твій вожак, то і мій теж. Ми зграя. — Наповнивши черево, він охочіше згоджувався на поступки.
Я змінив тактику. Холодно сказав йому:
Я належу до зграї, частиною якої ти не можеш бути. Всі у моїй зграї — люди. Ти не людина. Ти вовк. Ми не зграя.
Він завмер. Не намагався відповідати. Але відчував, і те, що він відчував, кинуло мене в холод. Відкинутий і зраджений. Самотній.
Я відвернувся й пішов, покинувши його. Але я не зумів приховати від нього, як тяжко було мені так його залишати, і глибокого сорому через те, що я його відштовхнув. Я сподівався, що він відчув також мою віру — так для нього буде найкраще. Так само вважав Барріч, коли відібрав у мене Нюхача, бо я зв’язався із собачам. Ця думка палила мене вогнем, і я не просто поспіхом віддалявся, а тікав.
Звечоріло, коли я повернувся до Твердині та підіймався сходами вгору. Я зайшов у свою кімнату за деякими пакунками, які там залишив, а тоді спустився вниз. Мої зрадницькі ноги сповільнили ходу, коли я проминав другий поверх. Я знав, що невдовзі надійде Моллі, несучи тацю й посуд для трапези Пейшенс. Та рідко споживала їжу в залі з іншими лордами й леді Твердині, воліючи відособленість своїх кімнат та невимушене товариство Лейсі. Її сором’язливість останнім часом почала переростати в самітництво. Але не це змушувало мене тупцяти на сходах. Я почув кроки Моллі в коридорі; знав, що мусив би вже йти, але минуло кілька днів, відколи я бодай мигцем її бачив. Несміливе фліртування Целеріті лише змусило мене сильніше зрозуміти, як мені бракувало Моллі. Напевне, нічого страшного не станеться, якщо я просто побажаю їй доброго вечора, як першій-ліпшій служниці. Я знав, що цього робити не можна, що Пейшенс докорятиме мені, довідавшись. Та все-таки…
Я вдавав, що вивчаю гобелен на сходовому майданчику, який висів там задовго до того, як я опинився в Оленячому замку. Я почув усе ближчі кроки, почув, що вони сповільнюються. Моє серце калатало в грудях, долоні змокріли від поту, коли я повернувся, щоб її побачити.
— Добрий вечір.
Звук, який я із себе витиснув, був чимось середнім між шепотом і писком.