Жуйка

Картина була заввишки понад два метри й завширшки метри зо три. Заходячи до кімнати, Марц побачив її зворотній бік — міцно натягнуте на підрамник сіре полотно.

Джармо пройшов до вікна й зупинився перед картиною, його руки якось дивно, розслаблено опустилися, дихання сповільнилося. Марц став біля нього.

— Чорт, — за хвилину мовив музикант, — чорт, чорт, чорт. Це круто! Це надзвичайно! А знаєш, просто зараз, від цього моменту це буде звичайним, реальним. Я навіть не знаю, як пояснити. Тобто — якщо це вже існує, то я просто в захваті від того, що ти здатен створити щось краще! Ти розумієш мене?

Джармо стояв мовчки, дивлячись у майбутнє своєї картини, повз неї, і слухав Марца. Він відчував щось подібне. Так бувало не після кожної роботи. Якщо чесно, в житті Джармо це трапилося вперше. Відчуття це заспокоювало й водночас ставило його перед безоднею, переправа через яку знову потребувала всіх уже існуючих і ще не набутих умінь художника.

Марц тим часом роздивлявся лівий нижній кут картини, звідки, як йому здавалося, починався розвиток зображення. У картинах Джармо ніколи не було тла чи заднього плану, другорядних деталей. Як жартував художник: напевне не знаєш, що матиме більший вплив на твоє життя — прочитана книжка, похід до магазину за булочками чи одруження.

Лінії перетікали одна в одну, виходячи ніби й за межі зображення, кольори й відтінки подекуди витворювали магічно-перламутрові переливи. Око випадково чи за примхою глядача об’єднувало кольорові фрагменти у знайомі обриси об’єктів, порівнювало з чимось і знаходило відмінності. А вже з відмінностей поставала кожному своя казка — близька й трохи дика, як невидимі, але відчутні очі, які видивляють тебе з хащі чужого лісу, коли ти цього зовсім не сподіваєшся.