Ведмеже місто

Петер народився й виріс у Бйорнстаді, та й ким він тут тільки не був: хлопчиськом у школі ковзанярів, юніором, що подавав великі надії, наймолодшим гравцем в основній команді, капітаном команди, яка майже завоювала титул найкращої в країні, великою зіркою — ставши профі в НХЛ, і, нарешті, героєм, який повернувся додому, щоб стати спортивним директором.

Але зараз Петер був просто чоловіком, який спросоння блудить туди-сюди у передпокої своєї маленької вілли, щотретій раз тримаючись чолом об полицю для капелюхів, і бурмоче:

— Заради Бога… хто-о-о бачив ключі від «вольво»?

Він учетверте перетрушує кишені усіх своїх курток. Його дванадцятирічний син, вийшовши з іншого боку передпокою, двома підстрибами відхилився вбік і навіть не підняв погляду від телефона.

— Лео, ти не бачив ключів від «вольво»?

— Запитай у мами.

— А де мама?

— Запитай у Майї.

Лео зникає у ванній. Петер глибоко вдихає повітря.

— ЛЮБА!

Ніхто не відповідає. Петер глипає у свій телефон, там чотири повідомлення від директора клубу: він повинен прийти до нього в кабінет. У звичайний тиждень Петер проводить на льодовій арені сімдесят-вісімдесят годин, і однаково ледве встигає подивитися тренування власного сина. В автомобілі у нього лежать ключки для гольфу, які він використовує двічі за ціле літо — якщо пощастить. Обов’язки спортивного директора забирають увесь час: підписання контрактів з гравцями, телефонні розмови з агентами, вивчення навичок новоприйнятих гравців за переглядом відео у темній кімнаті. У них маленький клуб, тому, завершивши роботу, Петер допомагає сторожу замінити люмінесцентні лампи й нагострити ковзани, бронює автобусні поїздки, замовляє спорядження для матчу — він працює і за туристичну агенцію, і як завідувач господарством, і витрачає на підтримку функціонування льодової арени не менше годин, аніж на створення команди. Ці справи забирають решту доби. З такої перспективи хокей зрозуміти просто. Він не може бути частиною твого життя. Хокей — це і є все життя.

Коли Петер став спортивним директором, він цілу ніч проговорив телефоном із Суне — той був тренером основної команди Бйорнстада ще з часів Петерового дитинства. Це Суне навчив Петера кататися на ковзанах і перетворив льодову арену на його другий дім, поки в першому хлопець бачив лише випивку і побої. Суне став його наставником і батьком більше, ніж був тренером, а в певні моменти життя цей старий чоловік був єдиним, кому Петер міг довіритися. «Тепер ти повинен бути вузлом, — пояснював Суне новому спортивному директорові. — Тут у кожного своя мотузка: у спонсорів, правління, політиків, уболівальників, у тренерів і гравців та їхніх батьків.

Кожен має свою мотузку і тягне клуб у свій бік. Ти повинен бути вузлом».

Наступного ранку, коли Міра прокинулася, Петер пояснив їй суть своєї роботи ще простіше: «У Бйорнстаді всі палають пристрастю до хокею. А я маю стежити, щоб ніхто не почав пожежі». Міра поцілувала чоловіка в чоло і сказала, що він ідіот.