Паперові міста

Я згорнув аркушик і штовхнув його назад через стіл. Пам’ятаю, ми тут якось у футбол паперовою кулькою грали.

— Гаплик, — сказав я.

— Атож!

Я раптом збагнув, який гамір стоїть у їдальні. Ми посиділи мовчки, а потім Бен глянув на мене і дуже серйозно мовив:

— От у коледжі я надолужу. Про мене в «Книзі рекордів Гіннеса» напишуть: «Стільки гарнюніх киць більше ні в кого не було».

Я зареготав. І згадав Радарових батьків: про них справді було написано в «Книзі рекордів Гіннеса», — аж до нас підійшла гарненька чорношкіра дівчина з короткими дредами, що стирчали врізнобіч. До мене дійшло, що це Анжела, Радарова подружка, — мабуть.

— Привіт, — привіталася вона до мене.

— Здоров, — відказав я.

Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.

Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.

— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім’я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.

— Так, важкий це обов’язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.

— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?

Бен засміявся.

— Що? Ні, звісно, — мовив він.

— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.

Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.

— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.

— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.

Анжелу ця заява розсмішила.

— Ви начебто нормальні.

— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує «Спрайт» носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.

— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.

— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п’ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.

Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.

— Що таке? — не зрозуміла вона.

— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…

— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.

— У нього що, батьки ненормальні?

Я й не знав, що відповісти на таке запитання.

— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.

— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.

Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.

Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.

— Ох, вона незрівнянна!

— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?