Записки Білого Пташка
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-327-2
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Записки Білого Пташка». Краткое содержание книги:
Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.
— Я був у тебе вдома. Твій чоловік сказав, де ти. Ну що, й досі не згадала?
— І не згадаю.
— Біда, — почухав він потилицю. — Коротка в тебе пам’ять.
— І всі роки ти пам’ятав про мене?
— Ні. Згадав десь пару місяців тому, коли ми повернулись з Одеси, з мого останнього рейсу. Я ще не знав, куди подамся.
— І вирішив мене знайти?
— Ти завжди така в’їдлива? Дай собі спокій. Я не збираюся відбирати тебе у чоловіка. Просто у мене тут нікого нема. Є цьоця у Львові, але на фіг я їй потрібен? Я ще й звідси зірвуся.
— Як твоя хата?
— Стоїть… Поміняли підлоги. Я вже побілив і пофарбував вікна. Ходімо, подивишся. A-а, то Уріж, а не Париж… Хоч я хтів, аби ти подивилась ближче, може, щось підкажеш.
Я лише посміхнулась на те.
— Я тобі, власне, приніс те, що знайшов на стриху. Ніц там нема, видно, попалили. А те було під самим дахом запхано, все в павутині.
Він простягнув мені складений вчетверо папірець. Наче лист.
— Дякую. Я потім подивлюся.
— Траву збираєш? Даси мені трохи, як висушиш?
— Добре.
— Дай мені одну квіточку.
— Нащо?
— Покладу собі за образок.
— Я вже мушу йти.
— Кури на ніч закривати? Чи боїшся, що чоловік подумає? Я вмію битися, коли там що. А як вижене тебе, то підемо до мене. Відпущу тобі хоч зо три покої…
Він раптом затнувся, вхопив мою руку і поцілував. І пішов геть, через колгоспне подвір’я.
…Чоловік мене зустрів словами:
— Приходив Моряк. Ходив тебе шукати і не знайшов. Де тебе носить?
— Хіба не бачиш?
Я підняла пакет, напханий звіробоєм та рум’янком.
— Слухай, ходімо на терасу, — промовила я. — Скоро почне сонце заходити.
Чоловік:
Через рік-два дерева й кущі на терасі так розростуться, що не побачиш заходу сонця. А вирубати не маєш права. Ніхто не має права до будинку, який його володарі змушені були покинути.
Ще прозирає червоне коло між узірчастим листям. Тепле коліно дружини торкається мого.
— Ти мене покинеш тоді, коли дерева зруйнують терасу, — каже вона.
«Раніше, раніше», — думаю я.
— Правда. Це може статися швидко. Від дощів дерева набираються сили.
— Щось у тебе похмурі думки. Дивися, зараз впаде.
Що впаде? Сонце. Впаде за ліс і вирине за нашою спиною вранці. Це справді дивно, як таке повільне сонце так швидко може опинитися за нашими спинами. Воно загляне в наше вікно і навіть через темну штору розбудить мене. Я повернуся на другий бік, а коли жінка встане, розправлю все тіло і перед моїми заплющеними очима буде сіра стеля.
Жінка:
Рука намацує в кишені старанно складений аркуш. Коли ми повернулись додому, я розгорнула лист майже столітньої давності.
«Дорогі мамцю і татку!
Я доїхала щасливо. У Львові йде дощ, такий самий, як у нас, через що я тільки нині зробила візиту до цьоці Стасі. Вона прийняла мене трохи здивовано, але, прочитавши вашого листа, усе зрозуміла. Пані Софія згодилась мене супроводити.
Дорогі мамцю і татку! Я більше до вас не повернусь. Якби я вам сказала, ви б мене не пустили. Пошукаю собі місця навчительки музики. Я не можу дивитися на Уріж після смерті мого нареченого. Ненавиджу його. І це буде у моїй душі довіку.
Цілую і плачу.