І тим, що в гробах
- Автор: Бондарь Андрей
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-304-5
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «І тим, що в гробах». Краткое содержание книги:
Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам.
Історія діда Тодося так би й обірвалася разом із його смертю. Однак було в ній щось таке, що й досі не дає мені спокою. Поема. Це була поема, що її він написав у середині сімдесятих шестистопним ямбом із неминучими дієслівними римами, — бездарна графоманська базґранина про комсомольців-підпільників, про звірства нацистів та завзяту комуністичну партизанку. Цим твором він дуже пишався і хотів десь надрукувати. Але прискіпливі редактори радянських газет і журналів вперто повертали її назад зі словами відмови та подяки. Старий, хоч його про це ніхто й не просив, любив декламувати свій твір уголос, чим дуже знуджував усіх нас. Якось він попрохав тата посприяти її оприлюдненню. (Наче батько міг йому допомогти!) А коли той зволікав із поверненням, писав гнівні й розпачливі листи, в яких звинувачував батька в бажанні присвоїти авторство собі.
Не знаю, чи сподобився старий вічного життя, але наважуся припустити, що саме ця гівняна поема навіть не сумнівної якості й порятувала його на найвищому суді. Щось незбагненне таки надихнуло діда Тодося написати її. Муки сумління за гріхи минулого? Наглий несвідомий потяг до творчості? Бажання залишити по собі бодай щось? Хтозна.
[жарт]
Жарт людського існування в тому, що єдине світло в кінці тунелю — це світло пологового кабінету. Всі дальші життєві зусилля людини, по суті, продиктовані бажанням повернутися в темний і теплий тунель материнської утроби, де немає ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Похорон — це фактично метафора такого повернення, його симулякр. Померлий, ти знову не маєш ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Просто замість темного і теплого тунелю материнської утроби отримуєш темну і холодну діру. І коли кажуть «з праху прийшов і в прах повернешся», замовчують щось дуже важливе. Тому життя — це короткий проміжок між неіснуванням і небуттям, де ви можете спробувати щось зробити. От, наприклад, як я: написати ці життєво важливі слова.
[мені погано]
Мої батьки були послідовними противниками онанізму, перебуваючи в полоні якихось дивних стереотипів. Рівно доти, доки їм до рук не потрапила книжка мастодонта радянської сексуальної психології Ігоря Кона «Вступ до сексології» (Москва, 1989). У ній він їм популярно пояснив, що від онанізму не відсихають руки, не слабне зір і не гасне слух, не розвивається рання імпотенція й не руйнується особистість піонера. Ба більше, мудроокий науковець прямим текстом на весь Союз оголосив: «Онанізм — це прийнятна форма сексуальної поведінки». У радянській книжці було надруковано чорним по білому. І неважливо — піонер ти, комсомолець чи член партії. Відтепер тобі навіть це дозволено!
Послаблення свого зору я схильний пояснювати радше складною екологічною ситуацією після аварії на Чорнобильській АЕС. Хоч аварія на станції й початок моєї сексуальної практики під знаком мастурбації майже збігаються в часі. Тож простежити причинно-наслідкові зв’язки в цьому випадку неможливо через задавненість подій. У мене це почалося в липні 1986-го. Тоді батьки на вихідні дні їздили на присадибну ділянку боротися з першими колорадськими жуками. Саме цього року Михайло Ґорбачов почав видавати інженерам по шість соток землі. І саме цьому чоловікові я завдячую своїм першим сексуальним досвідом. Я нарешті міг залишитися сам. А батьки могли, нарешті, чимось зайняти свої руки на вихідні.
Із дівчатами в мене, як і в кожного підлітка, була проблема. Інакше й не було б чогось такого, що звикли називати «важким віком». Бо воно справді важко, коли ти зависаєш між однокласницями, яким ти вже не потрібен, і малявками з початкових класів, яким ти ще не потрібен. У наших дівчат уже округлювалися груди, а отже, невпинно зростали апетити: вони дивилися на своїх потенційних наречених із випускних класів, відкидаючи нас із прагматичністю поважних матрон. Натомість нам треба було якось миритися зі своєю самотністю й навіть використовувати її на власну користь.
У батьківській уяві онанізм тісно пов’язувався з гомосексуалізмом, будучи мало не його початковою стадією. В цьому, звісно, було певне зерно істини. Я й сьогодні віддаю належне батьківській проникливості. Бо якщо серйозно розібратися, онанізмом чоловік займається на самоті з собою, тобто також із чоловіком. Не знаю, чи саме цією логікою користувалися мої мама й тато. Вистачало їхньої переконаності в тому, що онанізм — це зло, і нормальним хлопчикам, у яких попереду ціле майбутнє, цим займатися не варто. Я ніколи не питав і не наважуся запитати тата, чи він колись грішив цим. Мені забракне сміливості, хоч стосунки в нас майже відверті. Мій тато — прихований лібертаріанець і бонвіван, попри те, що іноді вдало маскується під порядного й навіть серйозного та ділового чоловіка. А нещодавно він навіть почав ходити до церкви.