Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
І в ту ж мить папуга закричав:
— Чарівний ранок!.. Добра картопля!.. Розкішний чай з молоком!.. Пригостишся чаєм з молоком?
Ягуар, не тямлячись од люті, знову побачив перед собою обскубаного папугу, якого вважав мертвим; у птаха відросло нове пір’я, і ягуар подумки заприсягнувся, що цього разу той не втече від його лапищ. В очах звіра спалахнули дві блискавки, коли він рикнув:
— Ближче! Я глухий!
Папуга перелетів ближче, примостився на інший гілці й знову заторохтів:
— Розкішний чай з молоком!.. Він під цим деревом!..
Зачувши таке, ягуар стрепенувся та заревів:
— З ким це ти говориш? Кому ти сказав, що я під цим деревом?
— Нікому, нікому! — озвався папуга. — Добридень, Педріто! Привіт, папуго!
Птах базікав отак, перестрибуючи з гілки на гілку й поступово наближаючись до ягуара. Але ж папуга сказав: «Він під цим деревом», щоб попередити господаря, котрий скрадливо підбирався з рушницею в руках.
Та ось настала мить, коли папуга вже не міг спускатися далі, щоб не потрапити ягуарові до пащі, і тоді він зарепетував:
— Добра картопля!.. Увага!
— Ближче! — рикнув ягуар, готуючись до стрибка.
— Розкішний чай з молоком!.. Зараз стрибне!
І ягуар справді стрибнув. Стрибок був потужний, і птах врятувався лише тому, що в ту ж мить стрілою злетів у небо. Але в ту ж таки мить його господар, котрий стояв, притулившись до дерева, щоб зручніше було цілитися, натиснув на курок, і дев’ять шротин — кожна завбільшки з горошину, наче блискавки, пронизали ягуарові серце, і звір, заревівши так, що аж ліс задвигтів, упав мертвий.
А папуга щось кричав, не тямлячись од радості, адже він помстився — та ще й як! — жахливому звірові, котрий обскубав йому пір’я.
Господар теж радів, бо ягуара вполювати справа непроста, до того ж тепер він мав шкуру, щоб розстелити біля коминка.
Коли вони повернулися додому, всі взнали, чому Педріто стільки часу ховався в дуплі, й почали вихваляти птаха за його сміливість.
Відтоді всі вони жили й горя не знали. Однак папуга не забував, як повівся з ним ягуар, і щодня, заходячи в годину чаювання до їдальні, наближався до розстеленої біля коминка ягуарової шкури й запрошував її на чай з молоком.
— Добра картопля! — казав птах. — Пригостишся чаєм з молоком?.. Картопля для ягуара!..
І всі заходилися від сміху. І Педріто також.
Крокодиляча війна
Просторим пустельним краєм, куди ніколи не потрапляла жодна людина, текла велика річка, в якій жило багато крокодилів. Їх було понад сто, а може, й понад тисячу. Крокодили харчувалися рибою й тваринами, що приходили до річки на водопій, але переважно рибами. По обіді крокодили відпочивали на березі, а місячними вечорами бавилися у воді.
Отак вони вікували собі спокійно й тішилися життям. Та одного надвечір’я, коли крокодили саме поринули в пообідній сон, один із них зненацька прокинувся й підвів голову, бо йому почувся якийсь гуркіт. Він нашорошив вуха, й здаля до нього справді долинув глухий гул. Тоді крокодил гукнув свого сусіда:
— Прокидайся! Небезпека!
— Що сталося? — стривожено запитав другий крокодил.
— Не знаю, — відказав той, який прокинувся першим. — Там щось гуркоче.
Другий крокодил теж почув гул, тож вони миттю розбудили інших крокодилів. Усі наполохано забігали туди-сюди з піднятими хвостами.
А тривога виявилася немарною, бо гул дедалі наростав. Невдовзі крокодили уздріли вдалині начеб хмаринку диму й почули якийсь хлюпіт, мовби хтось чалапав по воді.
Крокодили перезирнулися: що б це могло бути?
Аж раптом один старий мудрий крокодил — найстарший з-поміж усіх, бо на щелепі в нього залишилися тільки два кутні зуби, — котрий одного разу дістався до самісінького моря, мовив:
— Я знаю, що воно таке! Це кит! Кити величезні й випускають носом струмені білої води, яка потім падає навкруги.
Зачувши це, малі крокодильчики занурили голови у воду й заволали від страху:
— Кит! Сюди пливе кит!
Але старигань смикнув за хвіст ближчого крокодильчика:
— Не лякайтеся! — крикнув він. — Я знаю китів! Вони бояться нас! Вони завжди всього бояться!
І малі крокодильчики заспокоїлися. Однак за мить знову сполошилися, бо замість сірого тепер повалив чорний дим, а хлюпіт зробився дуже гучним. Перелякані крокодили пірнули, виткнувши з води тільки очі та кінчики носів. Аж ось вони уздріли перед собою огорнуту клубами диму гігантську махину, що чалапала по воді — це був колісний пароплав, який уперше з’явився на їхній річці.