Гора між нами

Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.

— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.

— Що?

— Ви давно одружені?

— Цього тижня буде п’ятнадцять років.

— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.

Ґровер розсміявся та відповів замість мене:

— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.

— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.

— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.

— Ви й досі даруєте їй квіти?

— Щотижня, — кивнув я.

Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.

— Ви щотижня даруєте дружині квіти?

— Саме так.

— Ай молодець! — почулося від Ґровера.

— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.

— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.

— Ви не жартуєте?

— Анітрішечки.

— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.

— Я побудував для неї оранжерею.

— Оранжерею? — знов брова вгору.

— Так.

— І скільки ж там рослин?

— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.

— Справжній романтик! — весело гаркнув Ґровер. — Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?

— У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.

— Чудово! А які плани на медовий місяць?

— Італія. Двотижнева мандрівка — від Венеції до Флоренції.

Тут літак трохи труснуло.

— Суто з цікавості, пане…

— Ґровер, просто Ґровер.

— Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?

Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.

— Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?

— Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

— Службу в армії брати до уваги?

— Без армії.

— Десь п’ятнадцять тисяч годин.

— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.

— Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.

— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.

— А в нього скільки годин у повітрі?

— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

— А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.

— Ґровере, а діти у вас є?

— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.

— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

— Тридцять дев’ять.

— А вам, Ешлі?

— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

— Ну, не можна саджати двох людей на заднє сидіння цього літака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та і вам там наче непогано.

— А чому не можна двох? — поцікавився я.

— Федеральна авіаційна агенція так вважає.

— Тож це виходить, я переступаю закон? — всміхнулась Ешлі.

— Спочатку треба розібратися, що таке закон, — буркнув Ґровер.

— Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?

Ґровер розсміявся.

— Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.