Рута

Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.

— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.

— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.

Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.

— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.

— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.

— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.

Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.

— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.

Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.

— Та ти що! — здивувався кухар.

— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.

— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.

— А де вона? — поцікавився старшина сотні.

Семен здивовано звів брови:

— Так вона ж у тебе наче нормальна була.

— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.

— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.

— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.

— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.

Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне почуття, що виникло від слів «телефон не відповідає». Коли у дочки не відповідає телефон та ще й під час революції — це дуже погано. А враховуючи події у Маріїнському та цілком можливий штурм Майдану силовиками — тут навіть слів не можна підібрати, щоб описати стан батькової душі.

Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:

— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.

Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:

— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.

— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.

Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:

— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.

— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.

— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.

Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.

— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.

— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.

Борис виправився:

— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.

— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.

— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.

Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:

— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.

— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.

Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:

— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.

Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед: