Рута
- Автор:
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-053-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Рута». Краткое содержание книги:
У далекому 1991-му киянин Андрій Литвин служив у Вільнюсі і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. У 2014-му він знову став учасником революційних подій, але тепер уже як захисник української незалежності. І, на відміну від товаришів, він не лізе у сутички з силовиками — адже сам колись був у їхній ролі. Проте все змінюється у мить, коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці». І Андрій вирушає на пошуки дочки у всіх найгарячіших точках спекотної ночі з 18 на 19 лютого 2014 року.
Разом із жменькою майданівців він захищає барикади, водночас розшукуючи дочку, коли раптом його дістає минуле — Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, в яку він, сержант Литвин, колись був закоханий...
Нова книга Братів Капранових, як завжди, стане для вас приємним відкриттям.
Біля намету шостої сотні, до якої колись записався був Андрій, стояло шестеро хлопців, сьомий рубав дрова для кухні. Всі крім нього були споряджені за майданною модою — каски чи мотоциклетні шоломи, респіратори, битки. Колишній однокашник Андрія по інституту Семен хвалився новим надбанням — захисними щитками на руках і ногах, зробленими зі звичайних глянцевих журналів та клейкої стрічки. Він періодично стукав по них палицею, щоб продемонструвати ефективність такого захисту.
— Слава Україні! — привітався Андрій.
— Героям слава! — першим відповів Семен.
Ритуал рукостискань на мить відвернув увагу від Семенових доспіхів, утім він одразу виправив ситуацію, похвалившись:
— От бачите, навіть з жіночих журналів може бути користь!
— Думаєш, поможе? — скептично перепитав кухар.
— Аякже! Ми тоді у грудні з ментами штовхалися, то вони, суки, по литках б’ють. А так виходить щиток, як у футболістів. А руку можна просто підставити, коли кийком б’ють, от спробуй!
Один із хлопців ліниво махнув биткою у бік Семена, і той різко викинув назустріч передпліччя, обмотане журналом.
— От бачиш! — захоплено вигукнув він.
— Солідно, — похвалив Андрій.
— Щоб ти знав, колись в Англії ополчення вдягалося у доспіхи, зроблені з паперу.
— Я собі уявляю! — засміявся кухар.
— Серйозно! — емоційно продовжив Семен. — Складали багато шарів і простьобували нитками, як ковдру. То щоб ти знав, воно стрілу витримувало.
— Що нового? — поцікавився Андрій, коли тема паперового захисту вичерпалася.
— Та в Маріїнському заміс, — відповів Семен. — Менти з титушками взяли наших у кільце. Кажуть, уже кілька вбитих.
Андрій розвів руками. Погані передчуття підтверджувалися:
— Це такий мирний наступ?
— Так і я ж про це, — Семен плюнув собі під ноги. — Який може бути мирний наступ? Де таке бачено? Це як печений лід. Мирний і наступ. Мирно йде худоба на бійню, а наступ — це зовсім інше.
Всі закивали на знак згоди. І така єдність не дивувала, адже ті, що вірили в нову ініціативу Ради Майдану, пішли до Маріїнського. На Майдані залишилися лише скептики.
— Я позавчора дизель у каністру заправляв для генератора. То що ви думаєте, налетіли, схопили і присудили нічний арешт,— поскаржився хлопець, який виконував обов’язки старшини-господарника. — Я судді кажу: дизель для коктейлів Молотова не годиться, потрібен бензин, — а їй пофіг. Якщо каністра, значить терорист. Тепер після десятої маю бути вдома, інакше посадять.
— Отож і виходить, що ти завжди винен! — Семен продовжував постукувати себе по доспіхах із журналів, немовби перевіряючи їх, а потім красиво перекручував кийка, і перекидав його у ліву руку і знову стукав. — Ти винен апріорі. Навіть якщо не винен. А як на мене, то краще вже сидіти за діло, а не просто так.
Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.
— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.
— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.
Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.
— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.
— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.
— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.
Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.
— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.
Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.
— Та ти що! — здивувався кухар.
— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.
— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.
— А де вона? — поцікавився старшина сотні.
Семен здивовано звів брови:
— Так вона ж у тебе наче нормальна була.
— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.
— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.
— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.
— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.
Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне почуття, що виникло від слів «телефон не відповідає». Коли у дочки не відповідає телефон та ще й під час революції — це дуже погано. А враховуючи події у Маріїнському та цілком можливий штурм Майдану силовиками — тут навіть слів не можна підібрати, щоб описати стан батькової душі.
Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:
— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.
Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:
— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.
— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.
Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:
— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.
— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.
— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.
Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.
— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.
— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.
Борис виправився:
— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.
— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.
— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.
Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:
— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.
— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.
Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:
— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.
Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед: