Фанданґо

Я йшов швидко, майже біг, відскрипуючи квартал за кварталом і розтираючи обличчя. На одному дворі я побачив юрбу благодушно настроєних людей. Вони виламували з кам’яного флігеля дерев’яні частини. Мимоволі я призупинився, — був у цьому видовищі широкий діловий тон, щось із того, що лаконічною мовою психології нашої називається: «Нумо, хлопці!..» Вилетіли подвійні двері, підлогова балка завалилася кінцем у сніг. У кутку дворища двоє, гиркаючи один на одного, пиляли товстий, наче діжка, обріз колоди. Я зайшов у двір, переживаючи відчуття людської солідарності, і сказав сонному дядькові у синій чумарці, що слідкував за роботою:

— Громадянине, чи не дасте ви мені пару дощок?

— Що таке? — сказав той після довгої натягнутої мовчанки. — Я не можу, це ламають на артіль, а справа від установи.

Нічого не второпавши, я збагнув, однак, що дощок мені не дадуть і, не наполягаючи, пішов.

— Як?! Ледве зустрілися, а вже й розстаємося, — подумав я, згадуючи приказку однієї інтересної людини: «Зустрічаємося без радості, розстаємося без суму»…

Між тим вигнана на деякий час морозом картина сонячної кімнати знову настільки збентежила мене, що я спрямував усі думки на неї та на С. Т. Здобич була приваблива. Я зробив відкриття. Між тим стало пекти у щоки, стріляти в носі та вухах. Я подивився на пальці, їхні кінчики побіліли, ставши майже нечутливими. Те ж саме відбулося з щоками та носом, і я став терти відморожені місця, доки не повернув їм чутливість. Я не закоцюб, як у сиру погоду, але все тіло нестерпно ломило та крутило. Аж дубіючи від холоду, побіг я на Мільйонну. Тут, біля воріт КУБУ, я відчув удруге дивний простір, що мигнув перед очами, але, переживаючи, не настільки був здивований цим, як у Брока, — лишень потер чоло.