Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над, так званими, принциповими справами. До партійно-групових спорів тоді було далеко. З дивізії партійно-групові спори ніколи не дійшли до великото значення, хоч би тому, що туди пішов, здебільша, елемент поміркований.

По п'ятьох тижнях вишколу, 17 жовтня 1943 р., відбулася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.

Все ж таки стрілецтво відчувало вагу проблеми; ми й зі своєї сторони мали сяким-таким правним актом, включитися у збройну систему визискувача. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний «дінст», марш до лазні, чи «цанерцтліхе унтерзухунґ».[16] І навіть і це, що присяга була зформульована так, що зобов'язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її лиш за немилу, але конечну, формальність.

При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії, і офіцер, що проводив присягу, підніс вгору руку та зачав проказувати слова, та коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу, що слова командуючого офіцера треба «лянґсам, ляут унд дойтліх»[17] повторювати, трохи за звичкою, більше зі злоби, «чекали приказу». Розлючений, почервонілий офіцер, обкинув обі сотні бішеним зором, але далі ніхто ні ду-ду. Однак, він опанувався, і по хвилі сказав по німецьки: «Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги». Далі все пішло «гладко».

Отакі то були наші галицькі «есеси» в Гайделяґрі.

Тимчасом назрівала справа остаточного вирішення двох «молодших» сотень, 2-ої та 5-ої, до десяти, які були в Гайделяґрі від серпня і творили основу батальйону «Цетбефав». Їх вишкіл добігав до кінця. З пляну рівночасного закінчення вишколу всіх дванадцяти сотень, команда, мабуть, зрезиґнувала. Всі бачили, що по закінченні вишколу, «старі» сотні поїдуть на дальшу спеціялізацію, натомість невідомо було, що станеться з нами. Внутрі «старих» сотень переводилися сеґреґування, організаційні зміни, плянувалися висилки стрільців на дальший вишкіл після родів зброї та особистих прикмет стрільців, словом, видно було, що їх дні в Гайделяґрі були почислені. У двох «нових» сотнях запанував деякий неспокій. Поперше, існувала можливість, як побоювалися тоді, відокремлення від української маси, подруге — брала заздрість, що наші товариші, на місяць старші від нас вишколом, мають перед собою, як здавалося, військову кар'єру, а ми — ні…