Музей покинутих секретів

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшна річ, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам: