Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
28 червня 1762 р. російській престол зайняла імператриця Катерина II. Вона поступово зліквідувала спочатку Слобідські полки, потім — Запорозьку Січ, Компанійські та Малоросійські полки. Експеримент почався зі слобожан — як безпосередньо підлеглих російській монархії.
З березня 1765 р. було видано царський указ про переформування п’яти Слобідських козацьких полків у Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський та Острогозький гусарські. При цьому Слобідський гусарський полк, що існував раніше, розподілявся по всіх п’яти новостворюваних частинах. Приміром, в Охтирському полку переформування відбувалося так:
«В момент получения Высочайшего указа в Ахтырском казачьем полку состояло налицо: 9 полковых и 25 сотенных старшин, 59 подпрапорных, 26 полковых служителей и 1227 казаков. Аошадей состояло налицо: казачьих 1214, артельных 246 и артиллерийских 24. Из числа наличных людей 200 казаков, под командою пяти подпрапорных, находились на постах по украинской линии, 23 казака числились больными, два находились в бегах, и один судился за смертоубийство. Наконец, 9 подпрапорных по малолетству числились в командировке “для изучения словенского и латинского диалектов”.
Инструкция требовала, чтобы в гусары поступали люди не менее 2-х аршин и 6-ти вершков роста; а так как ахтырские казаки в большинстве были народ хотя и с сильно развитою мускулатурою, но малорослые и приземистые, то большинство из них оказалось непригодными для гусарского строя. Вы. браны были одни богатыри, которые при физической силе отличались еще и значительным ростом. Таких людей набралось только 378 человек, из числа которых 341 зачислены были во фронт, 7 обращеньі в трубачи, 5, оказавшихся грамотными, в писаря и 25 человек в нестроевые. Кроме них, принято было еще 22 «подрапорных», Т. е. старшинских детей, добровольно изъявивших желание поступить в гусары и предназначенных для замещения в эскадронах должностей вахмистров, унтер-офицеров и капралов. Все остальные казаки, как непригодные к регулярному строю, отпущены были домой и превратились с этих пор в простых, мирных пахарей»{9}.
Як згодом виявилося, новоспеченим гусарам поталанило набагато більше, ніж тим із козаків, що перетворилися на «простих мирних орачів» — останніх, у переважній більшості, невдовзі було просто закріпачено. Що ж до гусарів, то вони були зобов’язані відслужити не 25, як в армії, а тільки 15 років. Ті ж, хто лишався у полках на 20 років, мав змогу отримати чиновницький або офіцерський чин, а з ним — дворянство. Крім того, діти гусарів, що відслужили 20 років, також ставали вільними. Слід додати, що порівняно з армією гусари отримували підвищені грошові оклади{10}.
Лише окремі особи зі слобідської козацької старшини перейшли до новосформованих гусарських полків, як офіцери. Річ у тім, що в козацьких полках могли числитися старшинами будь-які особи, що посідали певний земельний та майновий ценз, — слобідська аристократія. Більшість цих аристократів ніколи не брала участі у бойових діях, погано знала військову справу, а тим більше — кавалерійську службу. До того ж, значна частина слобідської старшини виявилася або надто старою, або мала фізичну підготовку, невідповідну до військових вимог. Зрештою, якась кількість старшин просто відмовилась далі служити у війську — на знак протесту проти скасування Слобідського козацтва.
Поза гусарськими полками доля слобідських козаків склалася у більшості не найкращим чином. Пільги надавалися лише старшині. Так, козацькі полковники, що брали участь у бойових діях, приймалися в гусари або звільнялися у відставку підполковниками, а ті, що не брали участі, — прем’єр-майорами. Полкові обозні — прем’єр-майорами або секунд-майорами; решта полкової старшини — капітанами або поручиками, нарешті, сотенна старшина — поручиками та прапорщиками. Підпрапорні — вахмістрами, унтер-офіцерами та капралами. Цікаво, що полкова та сотенна старшина з отриманням офіцерських звань автоматично посідала дворянство Російської імперії, а підпрапорні мусили ще відслужити певний термін, щоб здобути чин прапорщика, а з ним — і дворянство. Ця справа була принциповою та вкрай гострою: лише офіцерський чин та дворянство давали абсолютну впевненість у майбутній свободі. В іншому разі «лицам дворянского происхождения предложено было представить доказательство на это достоинство и записаться в книгах дворянского депутатского собрания; кто же не пожелал, или не мог того сделать, попал в подушный оклад», або, іншими словами, став за крок до закріпачення{11}.