Серед темної ночi

Бачачи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. I через що його так усi на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю "образованою" балачкою, та це всi солдати такi, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тiльки погано, що вiн рукам волю дає. От уже вдруге вiн її перестрiва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге вiн тихший був, хоч i не зовсiм. Вдруге вона вже вiд нього так швидко не втекла, i вони трохи постояли, погомонiли…

Так думала Левантина про Романа i згадувала його гарнi вуса, i чорнi брови, i стан рiвний.

А Роман i собi згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбра-уи в панську одежу, то зовсiм би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрiвнялась би з нею! Та її й дражнять на селi панночкою. А це того, що мати породила її, дiвчиною бувши, як служила в панiв за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як i мати, ходить тепер по наймах.

Роман був не дурний i незабаром помiтив, що дiвчинi не подобається його занадто смiле поводiння i непроста мова. У городi дiвчата до того позвикали, а тут - нi. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дiвчатами сiльськi парубки. I говорить з нею почав тiльки по-простому.

Дiвчина помiтила, що Роман до неї вже не такий став, i сама подобрiшала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хiба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А вiн їй так усе гарно розказує про себе. Хоч вiн тепер i без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, i житиме вiн паном дiло. А що вiн дома нiчого не робить, дак раз, що вiн одвик от простої роботи, а друге, що вiн хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо вiд того пальцi задубiють, зашкарубнуть, i нiяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; вiн i справдi разiв кiлька сiдав учитися писати, та довго не мiг висидiти, бо це було таки нудно. Вiн i в солдатах учився бiльше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи рокiв мати тягала її з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того шматка хлiба нiколи дурно не їла: тiльки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї меншi дiти хазяйськi глядiти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за грошi живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi потьмарився. Мати хоч i погримає, i поб'є, було, та й пожалує,- Левантинi й сонечко засмiється. Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би й руки тiї цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, i батька не вжалiєш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й по снiгу боса, їла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та й тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата прикладки до неї прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше бiга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує". Панночкою та приплентачкою дражнять…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн жалiв її, що вона така гарна та молода та поневiряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, i казала про те, як їй i тепер важко жити в Струкiв, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на левадi, як вона сидiла й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою нi за що: хтось з хазяйських дiтей побив лампадку бiля богiв, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарiкала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами i пригорнув до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн став її цiлувати, i вона його цiлувала… плакала, й цiлувала, i звала братиком i милим, i рiдненьким… i їй так гарно-гарно стало… i вона забула Стручиху з качалкою i все забула… сидiла з ним обнявшися i розмовляла… i ззиралася з ним очима при мiсячному сяєвi…

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха i поводилася з ним так, як звичайно дiвчата на селi з своїми женихами поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до неї ночувати в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Вiн був такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з нею чесно, по правдi. I дедалi вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по раз думав: "Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським життям удачi вже докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа…

А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не розумiла, вiддала йому всю свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшної безоднi: ще раз ступни тiєю стежкою далi наперед - i враз зникне земля, i, скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння… i падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її життi скелю, та й ляже на дно безоднi вже бездушним покалiченим трупом…