Богиня і Консультант
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0280-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Богиня і Консультант». Краткое содержание книги:
* * *
Володимир Єшкілєв (нар. 1965) — письменник, метафізик, мандрівник, якого з дев'яностих років називають «сірим кардиналом сучасної української літератури». У пустелях Єгипту і Палестини, у тибетських монастирях і на степових курганах Причорномор'я Єшкілєв уже десять років збирає «знаковий залишок» прадавніх містичних знань, далеке відлуння від тих Часів Присутності, коли посланці вищих сил перебували серед наших далеких предків. Для Єшкілєва епохи не відокремлені одна від одної незламними стінами і течія історії безперервна: від легендарних Праматерів людства до теперішніх інтриг глобалізованого світу триває планетарна гра сил Світла і Темряви.
— Упс-упс-упс!
— Шо сталося?
— Та зламав.
— Зараз я поможу.
Боб допоміг. Якоюсь залізякою, схожою з фомкою, він виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня. У ній лежали старі товсті зошити і щось загорнуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматі були вишиті червоно-золоті слони. Якби не вони, він би не помітив тонкої мотузки, якою було перев'язане загорнуте у шмату.
— Мотузка, — сказав Валерик.
— Мотузка, — підтвердив Боб і потягнув вузол.
Мотузка легко зісковзнула з пакунка. Боб почав намотувати її на руку, а Валерик, керований, певно, відразою до слонів, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою і ніжною. Вона розгорнулася у полотно розміром з добрячий халат. З нього випала дерев'яна дощечка. На ній були закріплені два металеві дракончики, що тримали у пащах червоний камінь.
Камінь — прозорий, інтенсивно-червоного кольору — формою і розміром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, він ніби вбирав в свої глибини жовтувате світло люстри і відгукувався на найменший порух химерними переливами рубінового світіння. Валерик задивився на нього, але Боб обірвав йому споглядання:
— Покладемо на місце, — сказав він. — Папан казав, що це якась дуже давня похібєнь. Вони її знайшли в степах, біля могил шаманок.
— Скіфська штучка?
— Ні, не скіфська. Ще давніша, звідкись зі Сходу. Папан казав звідки, але я забув.
Боб загорнув реліквію у «халат», поклав між зошитами і засунув понівечену шухляду.
— Яра вже ричить, — сказав він. — У нього сьогодні «пусковий день».
— У нас теж.
— Ні, братан, ти протупив. У нього це родове. Його ж папан на Байконурі полканом служив. Поки під зад не дали… Він тобі казав про це, нє? Це у них, як у «беркутів», коли йде зачистка об'єкту, захват і все таке. Трем і пруха нєдєцкая.
— Ясно.
— Хулі тобі ясно? — раптом наїжачився Боб. — Нічого тобі не ясно. Ти в нас тепер кар'єрний пацан, шо тобі може бути «ясно».
— У тебе загрьоб?
— Два загрьоби. Пішли до Яри, доцент.
Коли вони вже виходили з кабінету, Боб раптом перейшов на шепіт:
— Не ображайся, Міта-брате.
— Я не ображаюсь, Бобе. Проїхали.
— Ок. І про хрєновіну могильну нікому не говори.
— Я що, баклан?
— Ти не баклан, Міта-брате. Я так, шліфую тему.
— Ну-ну. Воно дороге? Золоте? Сто тисяч?
— Ти хімарь, Міто, — Боб легенько штовхнув Валерика в бік і засміявся. — Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.
Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.
— Красавєц! — підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.
— Ви де пропали? — спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.
— Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?
— Що в ній крутого?
— Вона шовкова, Яро-брате. Натуральна.
— Значить, міцна.
— Дуже міцна.
— Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.
— А може, музичку включимо? — запропонував Валерик.
— А може, ти по пиво підеш? — Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.
— Вже ніч, Яро-брате, де я тобі пива візьму?
— Тоді помовч, — Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: — Дивний ти сьогодні якийсь, братане. Задовбали тебе ті твої доценти… А тепер, пацани, відходьте.
Балкон був довгим. Валерик і Боб відійшли до найдальшого його кінця. Стендовий агрегат був тепер від них за чотири метри. Яра підпалив просотаний сіркою шнур і відстрибнув.
Вибуху Валерик не почув, лише різкий ріжучий біль у вухах і скронях. Спалаху майже не було. Він лише здивувався, як безгучно і важко падає розтрощене скло на дверях і вікнах. Стенд влетів до кімнати, наче снаряд. Якби він пролетів на півметра лівіше, то зніс би Ярі голову. Але головному конструкторові дісталося й без того: обличчя вкрилося кров'ю і сажею, волосся горіло. Боб кинувся до нього, руками почав збивати полум'я. Все навколо накрило важкою і смердючою хмарою. Валерик надихався отруйного диму й тому нечітко пам'ятав усе подальше. «Швидка», лікарня, батьки із кумедно роззявленими ротами і мертва тиша навколо.
Слух повернувся до нього лише за два тижні. І тільки частково. Праве вухо так і не відновило повністю своїх функцій. Боба батьки забрали з собою до чергової експедиції. Яра після лікарні теж з'являвся рідко. Він соромився обпаленого обличчя і потворного більма на оці. Їхня компанія поступово розпалася. Валерик так і не дізнався, відбувся врешті-решт політ ЯС-2А з новим двигуном чи ні. На третій день до лікарні завітала Анжела. Вона була у жовтому імпортному костюмі. Її виголені ноги сяяли глянцево-журнальною досконалістю.