Вибрані твори. Том перший
- Автор: Тендюк Леонід Михайлович
- Серия: Вибрані твори в двох томах #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: ВЕСЕЛКА
- ISBN: 5–301–00983–4
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вибрані твори. Том перший». Краткое содержание книги:
«Буревісник» виходить у море» та «Атол Туамако» розповідають про захоплюючі, сповнені пригод мандрівки до далеких островів Тихого океану, героїзм та відвагу радянських моряків у боротьбі з морською стихією.
Гостросюжетна повість «Викрадення» — початок великої оповіді про дослідників океану, яким довелося вступити в жорстокий поєдинок з ворогами миру.
Минали останні години моєї останньої вахти. Небо починало сіріти. Мені першому було видно, як прокидався порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч у затоці сновигали буксири, кидали якір прибулі кораблі, в рейс лаштувалися інші. Та на світанку кораблів поряснішало. Он праворуч, по фарватеру, як гуси на ставок, у море потяглася низка риболовецьких сейнерів. Частіше засновигали буксири.
Від пагорбкуватого острова насувалася хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирив у ринду. Густий мідний дзвін стелився над рейдом, вплітаючись у пряжу таких же дзвонів, що долинали з сусідніх кораблів.
Віддзвонив я своє, віддзвонив! Лишалось пошкодувати, що все так складається: через кілька днів я списуюсь із судна.
І тоді, в останні дні мого вахтування, трапилась ця зустріч…
З тих дерев'яних сходин, що на кручі, я не раз спостерігав, як у гавань заходили кораблі, скреготом витравлених якір-ланцюгів сколихнувши тишу. Я люблю, коли здалеку повертаються кораблі. Так радісно на серці і — трохи сумно. Метеорологи, помітивши, що я тут часто вештаюсь, запропонували:
— Наймайся, хлопче, до нас на роботу — спостережники нам потрібні.
Якось увечері, повертаючись з міста, над сходинами помітив я щось біле. І неначе білопінне марево сколихнулося внизу. «Не вишня, бува, розквітла в цю передчасну провесінь?» — майнула думка.
Кошлаті сутінки, стемнілі в передгроззя, клубочилися довкола. Та я розгледів-таки білопінне «марево»!
На краю кручі, з накинутою на плечі хустиною, по-весняному гарно вбрана, стояла не знайома мені дівчина. Ніжний і чистий, як у лісового струмка, голос раптом вивів сповнену надій і потаємних сподівань пісню — про те, як море розлучає з коханим і що воно не владне їх розлучити.
І голос, і ті слова будь-кого схвилювали б, не зоставили байдужим. Я наважився підійти до співухи.
Не пам'ятаю, хто сказав, що коли ми виграємо в одному, неодмінно програємо в іншому. Хтозна, можливо, й справді ми втрачаємо, нехтуючи тим, що нам дарує випадковість. Можливо, ми необачні й жорстокі, і проліски, пророслі з-під снігу, через короткозорість серця не маємо за квіти, а то й гірше — топчемо їх. Можливо. Бо кожна мить неповторна, а чиясь дорога, перехрещена з твоєю, іде у безвість, вчасно не втримана при тій випадковості. Лишається запізніле, гірке каяття…
Так думав я. Але не тоді — пізніше. Нині ж передо мною стояли сині, з чеканням, мовби мало трапитись диво, очі — все те, на що очікуєш, до чого прагнеш; її з дитинною невинністю розтулені уста; і море, і вітер…
Та що мені було до того! Когось ждали і не діждалися, чиїсь не збулися надії. Бо дівчина когось-таки чекала.
Спалахнула блискавка, освітивши узбережжя й кручі.
Отоді й побачив я внизу стиснутий бортами сусідніх суден, щойно прибулий кораблик. Білий, як диво-марево, кораблик. Слов'янською в'яззю на кормі його було викарбуване єдине слово: «Буревісник».
Розділ другий
ЗУСТРІЧ У ЗЕЛЕНОМУ КУТКУ
— Отже, по останній. Як у нас кажуть, на коня — і гайда!
— Чому по останній? — заперечив я. Мені згадалося колись прочитане з життя моряків вітрильного флоту, і я мовив:
— Моряк повинен бути гарно поголений і… трохи напідпитку. Тож налий — в очах у мене анітрішечки не потемніло.
— Душа в тебе темна, — прикинувшись розгніваним, випалив Лисогурський.
Відповідь, нічого не вдієш, влучна: до кишені по слово Миколі не удаватись.
Я прикусив язика. Та й навіщо його гнівати? Як-не-як, він мій гість.
Проте Лисогурський обізвався сам:
— Налити я можу — шампанського ще півпляшки є. А тільки запам'ятай, голубе: п'яним можна бути не обов'язково від вина.
Його повчання змусило мене огризнутись:
— Тоді від чого ж п'яніють?
— Від чого? Ну, хоч би од морських вітрів, від того, що господь бог не обділив нас пригодами. І ще скажу: застаріла ота формула про моряків.
Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.