Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Я бував у Івано-Франкові (колишній Янів), і з розмов із людьми, із взаємно несуперечливих повідомлень дізнався, що й справді — будинок Шелінських уцілів, після завершення воєнних дій стояв цілий, у ньому розмістили якісь ясла чи дитячий будинок. Але трохи пізніше, коли там з'явились озброєні загони українських повстанців, під час бою будинок згорів, а разом із ним — листи, котрі зберігалися на горищі. Хотілося б сказати, що надзвичайна затятість долі, яка наполягла на вироку знищення, виявилася сильнішою, ніж будь-який шанс на порятунок.

Повідомлення Юзефини Шелінської, розкидані в її листах до автора цих рядків, короткі, ощадні, іноді неприхильні до власної пам'яті. Вони переказують дуже мало, порівняно з тим, що можна було б розповісти. Проте вони єдині, а завдяки цьому більш вартісні, ніж якби були просто одними з багатьох. Процитуймо (беручи до уваги пильну самоцензуру пані Юни) своєрідний екстракт, приготований з уривків її звірянь. Ці нотатки, як уже було сказано, не мають конкурентів, адже через смерть усіх спостерігачів, однолітків доби, людей і місць, яких стосуються, вони схиляють усіх зацікавлених до альтернативи: або брати їх за чисту монету, або не вірити, їх тепер уже ні з чим не зіставиш (за винятком факту приховування спроби самогубства), не піддаси жодній перевірці; тож я вирішив, що вони заслуговують на довіру як своєрідна сповідь, оприлюднена в ім'я непохитної — хоч би що там було — певності у величі Бруно Шульца, котрій не можуть завадити навіть очевидні слабкості його характеру. Особиста безкорисливість тих визнань не підлягає жодному сумніву: Юзефина Шелінська ніколи й нікому впродовж п'ятдесяти років після розлуки з письменником не розповідала про знайомство з ним, не намагалася отримати від тієї колишньої близькості жодних амбітних почестей чи прибутків. Переказування мені тієї частки пам'яті — за винятком милосердно промовчаного факту спроби самогубства — було чимось абсолютно винятковим і, хоча й передбачало застереження, що я не розкрию її ідентичності, виникло з потреби увічнити постать письменника, до самого кінця небайдужого їй.

Ось оповідь Шелінської, записана нею кількома десятиліттями опісля тих подій: «Напровесні 1933 р. прийшов до мене до школи п. Кущак, у товаристві якого я іноді бачила того молодика — прізвища його я не знала, — як посланець свого колеги, який хотів би отримати мою згоду на малювання мого портрету — бо ж сам не сміє […]. Невдовзі потому відвідав мене Шульц. Я зовсім нічого про нього не знала. Допіру пізніше я оглянула його пари, що кружляють у танці, які прикрашали актову залу гімназії, а у Львові в музеї 2 образи: автопортрет і фігуративну композицію […]. Під час першого візиту він справив на мене враження чоловіка д. молодого, молодшого від мене, — а було мені тоді 27 років, — і була здивована, коли він звірився, що йому 41 рік. Я просто не йняла віри. — Відтоді почалися сеанси, на яких він часто відкладав пастель, і ми розмовляли. Він несміливо звірився, що має видати книжку, покровителькою якої є З. Налковська. Приносив Рільке, читав деякі його вірші незабутнім, сугестивним, таємниче далеким від будь-якого декламування голосом, наче то він сам творив ті вірші Рільке. — Ті сеанси у мене […] — а відтак наші прогулянки на луки за домом, до березового лісу, всього весняного, дали мені передчуття чудесності, неповторних переживань, які так рідко трапляються в житті. Це був сам лише екстракт поезії. Тільки, якщо я відчувала й відчуваю контакт із природою біологічно, — для Бруно молодий березовий гайок, втілення зворушливої безпорадності, слугував темою для снування рефлексій та громадження образів, аби сягнути наче глибини явища. — Шульц приносив книжки, які обговорював, показував, що йому було близьке в Кубіні, в деформації постаті; з Кубіном його пов'язував отой сповнений ґойївської фантастики жах. — Він вбачав у кожній людині якусь схожість із тваринами. — А я на яку тварину схожа? — спитала я зацікавлено. — Ви — на антилопу. — А Ви? — На пса. — Літо 1933 р. я провела в Ястарні, де отримала листа, першого й останнього, в якому він звертався до мене через «пані». — Після мого повернення з канікул Бруно став щоденним гостем. Він приходив увечері, втомлений, стурбований майбутньою долею книги. — У грудні він уже зміг її мені подарувати з присвятою: «Юні, чудовій людині, близькому другові, зустрінутому на шляхах життя, з проханням не забувати». Ми перебували навзаєм у глибокій приязні, він довірив свою долю мені — його слова — сповнений довіри, що я його не скривджу, з відчуттям безпеки й турботи, так, наче я була тут сильнішою стороною! Мені він давав сенс життя, смак перебування у важкій атмосфері зеніту з людиною, цілковито інакшою від усіх тих, хто мені траплявся в житті. — Про заручини не було мови. — Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка; з його боку — повне листів, майже завжди «експрес», для утримування якнайшвидшого сталого контакту, найніжніших запевнень у його відданості. — Ми зустрілись у Варшаві — у період святкових канікул, — буваючи в товаристві близьких і захоплених Бруно його приятелів: Віткевича, Ґомбровича і Брезів. Ми також зав'язали д. жваві стосунки зі щирим і милим Вацьом Чарським, котрий обіцяв знайти мені роботу у Варшаві. — Канікули 1935 р. ми провели в Закопаному, часто зустрічаючись із Віткаци, Вітліном, буваючи — зрідка — на Гаренді. Якось навіть п. Маруся виступила посередницею між Бруно та мною в якомусь нашому непорозумінні — принісши патетичні троянди для мене від себе. — А непорозуміння, чи радше внутрішня шарпанина, почалися власне від миті, коли ми вирішили перебратися до Варшави. Адже вже у жовтні 1935 р. завдяки допомозі чудової людини, Тадеуша Штурм де Штрема, я отримала посаду в Головному Статистичному Управлінні.