Джури козака Швайки
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-98-6
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури козака Швайки». Краткое содержание книги:
Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій.
А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...
- Сам збігав? - запитав Санько. - Без дорослих?
- Звісно, сам. Одні сліди там лишилися. І знаєш які?
- Мабуть, людські. - І вовчі теж. Людські і вовчі. І перетинаються. То вовчі поверх людських, то людські поверх вовчих…
- То що ж виходить - вовки і люди були разом, так?
- Еге ж, - згодився Грицик.
- Але так не буває!
- Не буває. То ж я думаю, що це були не люди і вовки, а вовкулаки!
Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Від тих хоч сховатися можна, а від вовкулаків - ні. І розпізнати їх теж неможливо, бо вони можуть набути будь-якої подоби. Он у них в селі до минулого літа жила баба Мотря. Якось ще малою пішла вона до лісу по ягоди. Аж раптом чує, ніби її мати кличе. Дивиться - і справді мати. Ходімо, каже, за той видолинок, там ягід ще більше. Йде баба Мотря за нею, а сама думає: як же це мати опинилася в лісі, коли вона хвора вдома лежить? І ледь подумала про це, як голова у матері стала не людська, а вовча. Добре, що хоч люди були неподалік і прибігли на бабин крик. А перевертень завив з люті і подався до свого Вовкулацького кута…
- Треба комусь про це розказати! - схопився на рівні Санько. - А то вони ще людей погризуть.
- Казав уже, - невесело заперечив Грицик і до торкнувся до все ще червоного вуха. - Бач, як мені повірили?
Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших?
- А як від них врятуватися, не знаєш? - нарешті подав голос Санько.
- Я чув, що коли вовкулака збирається кидатися на тебе, то треба негайно обвести навколо себе коло, а тоді перехрестити того вовкулаку…
- А чи встигнеш? - засумнівався Санько. - Бо поки те коло обводитимеш, він тобі тричі горлянку перегризе.
- Та ж коло треба обводити заздалегідь, - пояснив Грицик. - Дізнаєшся, де ті вовкулаки водяться - і окреслити.
- А я чув, що на вовкулаків треба ходити гуртом, - сказав Санько.
- Я теж про це чув…
Грицик ляснув ґедзя, що сів йому на коліно.
- Слухай, Саньку, а давай-но підемо туди разом! - сказав він.
- Р-разом? - зіщулився Санько. - Так… мама ж не пустить!
- Ех, ти, - з жалем сказав Грицик і підвівся.
- Зачекай, - зупинив його Санько. - Я подумаю. Тільки добре було б ще когось взяти. З дорослих.
- Було б добре, - згодивсь Грицик. - Але кого?
Відповісти Санько не встиг. Здалеку долинуло глухе ревіння. Хлопці визирнули з-за кущів.
Вулицею йшов велетенський бугай Петрик. Ішов і люто ревів. Чи то хтось його образив, чи сам образився на когось.
У селі зчинився переполох. Злякано закричали жінки, дітлахи кинулися до перелазів. Слідом за ними подалися крикливі кури і поважні гусаки.
Санько й сам незчувся, як теж опинився у дворі. А Грицик з цікавістю спостерігав за переполохом, котрий зчинив його чотириногий приятель.
На той гамір визирнув з воріт Демко Дурна Сила. Трохи подумав і рушив назустріч розлютованій тварині. В його руках невідомо звідкіля узялася замашна ломака.
- Ти куди? - почувся з двору сердитий голос діда Кібчика. - Куди тебе, бісів сину, понесло?
- Як куди? - здивувався Демко. - Ви ж бачите, діду, яке воно? Ще біди накоїть…
- Ану, назад! - гримнув дід.
- Та…
- Кому я кажу! Назад, песиголовцю, а то ще покалічиш бідну тварину!
Демко якусь мить вагався. Тоді жбурнув ломаку під ноги бугаєві і не згірш гусака перелетів через тин. Петрик кілька разів штрикнув ломаку своїми гострими рогами і розчаровано заревів. Він прагнув битви.
І тоді на вулиці з’явився Грицик. Без будь-якого остраху він рушив назустріч бугаєві.
- Ти що, Петрику, здурів? - запитав він. - Ану, пішли до череди!
Петрик, угледівши свого малого господаря, перейшов з розгніваного реву на докірливе гримкотіння. Та аби хто не подумав, що він аж такий слухняний, бугай уперся лобом в молодий кленок - і той зламався, мов тріска. Тоді Петрик підійшов до Грицика і задер голову, аби той почухав під шиєю. Потому легенько підштовхнув свого господаря рогом: ходімо, мовляв, а то стомилися вже тебе чекати.
Вони подалися до череди. І невідомо було, хто кого веде: пастух бугая, чи навпаки - бугай пастуха.
Коли вони минали Санькове подвір’я, Грицик неголосно сказав:
- Тепер я знаю, кого візьмемо з собою.
- Кого? - почувся за тином переляканий Саньків голос.
- Демка. З довбнею. І не бійся, Саньку, можеш виходити на вулицю. Петрик добрий, він малих не чіпає.
Петрик на знак згоди схилив свою страшну голову. І тут же гримкітливо ревнув.
- Мені й тут незле, - відказав Санько.
ПОХІД НА ВОВКУЛАКІВ