Сендвіч із шинкою
- Автор: Буковски Чарльз
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Переводчик: Борис Превір
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Сендвіч із шинкою». Краткое содержание книги:
Будучи найбільш саморефлексивним твором, цей роман є по суті сповіддю, в якій перед читачем оголюються найінтимніші куточки душі самого Буковскі. Він постає як людина трагічна, що розривається між болісним пошуком порозуміння з навколишнім світом та лютою мізантропією, глибоким почуттям власної гідності та огидою до самого себе.
«Генрі напав на Біллі,» сказав Стенлі Грінберг.
«Це правда, хлопці?» запитав містер Холл.
«Так,» відповіли усі.
Містер Холл повів мене за вухо до кабінету директора. Він всадив мене на стілець у приймальні й постукав у двері. Пробувши там кілька хвилин, він вийшов не дивлячись на мене. Я просидів ще п’ять чи десять хвилин, аж поки директор не вийшов і не сів напроти мене. Це був дуже поважний чоловік з сивим волоссям і блакитною краваткою-метеликом. Він виглядав, як справжній джентльмен. Його звали містер Нокс. Він склав руки і мовчки поглянув на мене. Коли він так зробив, я засумнівався в тому, чи він справді був джентльменом. Здавалося, ніби він. як і решта, хоче принизити мене.
«Ну,» повів він, «розкажи, що там сталось.»
«Нічого не сталось.»
«Ти побив того хлопчика, Біллі Шеріла. Його батьки хочуть знати за що.»
Я не відповів.
«Думаєш, що можна застосовувати силу, коли щось стається не так, як тобі того хочеться?»
«Ні.»
«Так чому ж ти це зробив?»
Я не відповів.
«Вважаєш себе кращим за інших?»
«Ні.»
Містер Нокс сидів напроти мене. В руках у нього був перочинний ніж, яким він водив по фетровій оббивці столу. На столі стояла велика пляшка зелених чорнил та підставка з чотирма перами у ній. Я думав чи не битиме він мене.
«Так чому ж ти зробив те, що зробив?»
Я не відповідав. Містер Нокс водив ножем по столу. Задзвонив телефон. Він підняв слухавку.
«Ало? А, місіс Кірбі? Він що? Що? Послухайте, не могли б ви самі навести порядок? Я зайнятий. Добре, передзвоню вам, як тільки звільнюсь…»
Він поклав трубку. Він пригладив своє густе сиве волосся рукою й поглянув на мене.
«Чому ти спричиняєш мені стільки клопоту?»
Я мовчав.
«Думаєш, ти крутий, так?»
Я продовжував мовчати.
«Крутий хлопець, еге ж?»
Навколо стола літала муха. Вона зависла над чорнильницею. Потім сіла на її чорну кришку й почала терти крильця.
«Добре, хлопче, ти крутий, але і я також крутий. Давай закріпимо це рукостисканням.»
Я не вважав себе крутим, тож не подав йому руки.
«Давай, не соромся.»
Я простягнув руку, він взяв її й почав трясти. Потім він зупинився й поглянув на мене. В нього були чисті блакитні очі, дещо світліші за його метелик. Вони були майже прекрасні. Він продовжував дивитись на мене не відпускаючи моєї руки. Його хватка посилювалась.
«Хочу привітати тебе з тим, що ти крутий хлопець.»
Він стиснув мою руку ще сильніше.
«Думаєш, я крутий?»
Я не відповів.
Він ще сильніше стиснув мох пальці. Я відчував, як кістка одного пальця врізалася в плоть наступного, ніби лезо. Перед очима замиготіли вогники.
«Думаєш, я крутий?» запитав він.
«Я тебе вб’ю,» процідив я.
«Що ти?»
Містер Нокс продовжував посилювати хватку. Його рука була ніби лещата. Я бачив кожну пору на його обличчі.
«Круті хлопці не верещать, чи не так?»
Я більше не міг дивитися на його обличчя. Я поклав голову на стіл.
«Так я крутий?» запитав містер Нокс.
Він стиснув ще сильніше. Мені хотілося закричати, проте я стримувався як міг, щоб ніхто не міг мене почути.
«А зараз, я крутий?»
Я чекав. Мені не хотілося цього казати. Потім я вимовив, «Так.»
Містер Нокс відпустив мою руку. Мені було страшно поглянути на неї. Я просто звісив її. Я помітив, що муха зникла й подумав, що не так вже й погано бути мухою. Містер Нокс щось написав на аркуші паперу.
«Так, Генрі, я пишу невеличку записку твоїм батькам і хочу, щоб ти передав її їм. Ти ж передаси її чи, не так?»
«Так.»
Він поклав записку в конверт і дав мені. Конверт був запечатаний і мені зовсім не хотілося відкривати його.
8
Я приніс конверт додому, віддав матері й пішов до своєї кімнати. Найкращою річчю в тій кімнаті було ліжко. Я любив залишатися в ньому протягом годин, навіть посеред дня, по шию загорнувшись у ковдру. Там було просто чудово, не було нікого й нічого, жодних людей, взагалі анічогісінько. Мати часто застукувала мене у ліжку посеред дня.
«Генрі, вставай! Не гоже хлопцеві весь день валятися в ліжку! Давай, підіймайся! Займись чимось!»
Та мені було нічим зайнятись.
Того дня я не ліг у ліжко. Мати прочитала записку. Згодом я почув її плач. Потім вона заголосила. «Ой боже ж мій! Ти зганьбив нас із батьком! Це ганьба! А якщо про це довідаються сусіди? Що вони подумають?»
Вони ніколи не розмовляли з сусідами.
Двері відчинилися й мати забігла до кімнати: «Як ти міг так учинити з матір’ю?»
По її обличчю текли сльози. Я почувався винним.
«Зачекай-но, поки повернеться батько!»
Вона грюкнула дверима, а я сів на стілець і став чекати. Як-не-як, я відчував провину…
Я чув як увійшов батько. Він зажди гупав дверима, ходив важко й говорив гучно. Він повернувся. За кілька хвилин двері моєї кімнати відчинились. Він був шість і два заввишки, кремезний чолов’яга. Раптом усе навколо – стілець, на якому я сидів, шпалери, стіни – щезло з моїх думок. Він був темрявою, що закривала сонце, його лють стирала геть усе. Я бачив його вуха, ніс, рот, проте не міг заглянути в очі, бачачи лиш червоне від злості обличчя.
«Так, Генрі. Ану бігом у ванну.»
Я прослідував за ним крізь відчинені двері. Стіни там були білі. Там було тільки дзеркало й маленьке віконце, потемніле й потріскане. Усю обстановку складали ванна, унітаз і кахель на стінах. З гачка стіни він зняв шкіряний пасок для заточки бритв. Це було перше побиття з довгої череди наступних, що повторювалися все частіше й частіше. Як на мене, завжди без будь-якої причини.
«А тепер спускай штани!»
Я зняв штани.
«Знімай труси.»
Я зняв їх.
Потім він підняв ремінь. Перший удар більше шокував, аніж приніс болю. Другий був більш болючим. З кожним наступним ударом біль все зростав. Спершу я ще розрізняв стіни, унітаз, ванну. Та згодом, я вже нічого не бачив. З кожним ударом він ще й лаяв мене, та я не чув його слів. Я думав про його троянди, що він вирощував на подвір’ї. Я думав про його машину в гаражі. Я намагався не закричати. Я також знав, що якщо закричу, він зупиниться, та знаючи як він бажав почути моє голосіння, намагався стримуватись. Я мовчав, а сльози котилися в мене з очей. Все навколо закрутилося у вирі, в хаосі, в якому важко було залишатись. Я почав схлипувати, ковтаючи солоні грудки, що підступали до горла. Він спинився.
Він вийшов з кімнати. Я знову почав розрізняти віконце й дзеркало. На гачку висів пасок для заточки бритви, він був довгий, коричневий і закручений. Я не міг нахилитися, щоб натягнути штани, тож незграбно пошкандибав до дверей зі спущеними. Я відчинив двері ванної й побачив матір у коридорі.
«Це було неправильно,» сказав я їй. «Чому ти не заступилася за мене?»
«Батько,» відповіла вона, «завжди правий.»
Потім вона пішла. Я поплівся до своєї кімнати зі спущеними штанами і всівся на край ліжка. Було боляче сидіти. Через вікно я бачив батькові троянди на подвір’ї. Вони були білі, червоні й жовті, великі й повні. Сонце було вже низько, проте останні його промені все ще пробивались крізь вікно. Мені здавалось, що навіть сонце належало батькові, ніби я не мав навіть права дивитися на нього вже через те, що воно світило на батьків будинок. Я був чимось на кшталт його троянд – чимось, що належало йому, та не мені…
9
Коли мене покликали обідати я вже міг натягнути штани й поплентався до закутку де в нас проходила трапеза у всі дні, окрім неділі. На моєму стільці постелили дві подушки. Я сів на них, проте ноги й дупа все ще пекли. Батько говорив про роботу, як і завше.