Апостол черні
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Букрек
- ISBN: 978-966-399-474-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Апостол черні». Краткое содержание книги:
—❖ ♦ ❖—
«Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо.
Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками».
—❖ ♦ ❖—
[Прим.верстальника: У тексті збережено діалектичні, лексичні та фразеологічні особливості письма авторки. Діалектизми й рідковживані слова тлумачаться у розділі «Словник», який у електронній версії реалізовано за допомогою лінків.]
Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.
Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[21] в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.
«Я нічого пташечці не зроблю», — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».
«Вона кусає?»
«Вона відлетіти може…»
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
«Відлетіти?»
«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!»
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.
«Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»
Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю».
«Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю їй нічого».
«Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?»
«Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька».
Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати не вільно». І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: «Не кричіть татку, вона зараз відлетить», — а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету — не рухався з місця.
«Ти ще тут? Де карбач?»
Хлопчина розплакався.
«Ти чого плачеш?»
Юліян мовчав, хлипаючи.
«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»
Малий показав безмовно на пташку.
«Хочеш м а т и її?»
Хлопець притакнув головою.
«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».
Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.
Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і — переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.
«За що ти карав дитину?»
21
С. 16 — шварцвальдський годинник — такий, що зроблений у Шварцвальді — гірська місцевість у Німеччині, на південному заході, де бере свій початок ріка Дунай.