Зірка для тебе
- Автор: Корний Дара
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-4810-9
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зірка для тебе». Краткое содержание книги:
У цій книзі є все, що має бути в класичному романі. Ціла галерея образів: він і вона, Сергій і Зоряна — знедолені герої, які зберегли людяність у нелюдських випробуваннях. Його друг Арсен та її подруга Лєрка, бабуня і тітка, чуйний професор і добросерда прибиральниця… Є в романі загадки імен, секрети вчинків і велика таємниця народження. Тут багато мандрів у просторі й часі, справедливість і кривда, вузькі стежки й розкішні сади. Є буття і небуття. Єдине, чого немає, — фальші, натомість є правда, власне, «Зірка для тебе» — це і є правда, гірка і чиста, про нас усіх, про кожного. Настояна на гріхах і спокутах, витримана десятиліттями у потаємних шафах, вона нарешті вивільнилася.
Бо він сирота, безхатченко, безрідний, нічийний, тобто ніхто…
Дитячий будинок. То його дім. Оселя, батьківщина?
Ні, скоріше схожа на тимчасовий сховок для заблудлого мандрівника, залу очікування. Постійного очікування чогось. Змін на краще чи просто змін. Дитячий будинок — то не справжній дім. У ньому — ні тата, ні мами, ані тих, хто тебе любить. Тільки кволий спогад чи просто вигадка, наче спалах блискавиці, іноді навідують у снах. Спочатку те траплялося доволі часто, згодом рідше та рідше, однак не було й місяця, щоб не намарилося, особливо коли місяць уповні. Він тоді ненавидів ту фазу світила, про яку зараз знає все. А вона не така проста, як здається, бо впливає не тільки на припливи та відпливи на Землі, а й на припливи та відпливи в свідомості… Останню думку, вже будучи студентом фізфаку, гнав під себе, як бабський дурнуватий забобон. Хіба може науковець так вважати, то ж лише збіг, і годі. Ти ж астроном, а не астролог. Але…
Тоді, коли малим засинав у інтернатському ліжечку і прокидався посеред ночі від чорного коловороту в сні та від яскравого місячного сяйва з вікна, то не здавалося безглуздям.
А снилася йому вузька стежка в густому лісі. Він малий, зовсім, напевно, малий, притискається всім тілом до жінки, котра несе його на руках, ніжно огортаючи своїм теплом. Він звідкись знає — то мама. Йому добре, мама поруч. Вона смачно пахне, теплі долоні притримують дитя за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе, здається, русяве, волосся. Воно лоскоче, але малий не відвертається, бо йому затишно. Матуся чимось стривожена, малий чує гучне калатання її серденька, поривчасте дихання, і вона раз по раз озирається, дослухаючись до звуків за спиною. Але там лишень звична для лісу метушня: пташата перегукуються,
їжаки вовтузяться в траві, комашня дзижчить, листя шелестить, сухі гілочки під ногами потріскують. Його заколисують ті звуки, запах маминого волосся, погойдування на руках у такт ходи… Маля спить — і враз відчайдушний крик жінки вибухає в голові. Чиїсь сильні та жорсткі долоні виривають хлоп’я з тепла, і він летить наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Останнє, що чують вуха: «С-и-н-к-у!»… Останнє, що бачать очі — чоловіча розчепірена долоня з татуюванням-малюнком у вигляді відкритого людського ока. А потім? Потім світ вимикається, щоб увімкнутися місячним світлом у дитячому будинку на пружинному ліжку, де поруч соплять такі ж невдахи-безхатченки, як і він…
Історія його з’яви в інтернаті звичайна. Сергія підкинули півторарічною крихіткою під стіни дитячого будинку.
— Бідняточко, як звесі? — запитала нянечка, яка знайшла його липневого ранку біля контейнера зі сміттям. Таке на її пам’яті вже траплялося, та з нею вперше, от і спитала, що на язик упало.
— Ій-ій, — відповів, схлипуючи, заплаканий, запісяний, замурзаний, вбраний у синю майку та чорні шорти білявий сіроокий хлопчина, простягаючи до старої жінки рученята. — Їй гам оці. І а-лю-лі.
Що може розповісти півторарічна дитина про себе? Людська свідомість надто куца в такому віці, ти настільки довірливий і відкритий, що світ здається безпечним. Адже поруч вони, відповідальні дорослі, котрі мають оберігати — мама, тато — люблячі, турботливі. А коли з’являється відчуття приреченості (чужий, нікому не потрібний, зайвий, неповноцінний), бо ніхто ні від чого тебе не береже, тоді й спрацьовує інстинкт самозбереження через загострення внутрішнього стану.
Хлопця записали в свідоцтві про народження Сергієм. На цьому наполягала нянечка, яка його знайшла.
— Каже, жи звеці їй, то, певни, Сергій.
А чому не Андрій чи Віталій? Там також є кінцівка «ій». Але ніхто в такі тонкощі не влізав. Чи не однаково? Хай буде Сергій. Назвати ж якось треба. Добре, що Рудольфом чи Дельфіном не нарекли. Бо доволі часто матусі-зозулі, що відмовляються від власних малят у пологових будинках, воліють залишити своїм-несвоїм діткам хоч якийсь спадок. Ним вони вважають пишні імена. Така от компенсація за материнську любов. І разом із Сергієм у дитбудинку мешкали Ізаура з Еврідікою та Іглесіо з Руміном. Мов у приказці: як назвеш — таким і буде! Тож нянечка, що його знайшла, мала непоганий смак. Бо ім’я Сергій — не найгірше. І прізвище записали — Безхатченко. Також вигадка нянечки. Що ж, певне, то ліпше, аніж Найденко чи Сирота. А день народження? Тут просто: день, коли він знайшовся, рік — також приблизний намалювали… От і вся історія його офіційної документальної з’яви на світі білому. Півторарічний хлопчисько Їй, підкинутий та нічийний.