Бо війна — війною… Через перевал

— А тоді сусіди будуть змушені з нами рахуватися!

Я сказав ці слова вголос і знітився, бо ж був наймолодший серед компанії, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищівно–поблажливої посмішки, якою він жорстоко витруював мою наївність і не завжди був справедливий; його вимогливість до людей межувала часто із зверхністю, але й себе він не шкодував, коли стикався з власною необізнаністю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, і я, рахуючись із кожною його думкою, деколи по–дітвацьки крикливо вивільнявся від нього, щоб утвердитись у самому собі.

Гриць Шепетюк, високий і вродливий, до якого вже встигло діткнутися теологічне виховання витонченістю й непроникливістю обличчя, не зреагував на мої слова. Вітер розвіював його чорне волосся, він дивився на село, посередині якого поряд із церквою стояла єдина під черепицею хата, і мовив натхненно, ніби перебував у цю мить в аудиторії на теологічному диспуті:

— Нам водно ставлять схоластичні питання, а одне з них таке: де підносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположения Ісусові, — над водою чи під водою, адже Христос тоді дивився у воду… А мені тепер, коли я поглядаю на своє село, хочеться відповісти: над моїм рідним подвір'ям.

Михайло скинув бровами, — вітер пустував у вихорці, що розділяв його тверде русяве волосся над випуклим чолом, туге підборіддя стягувало губи у смужку, очі мав холодні й уперті, — відказав коротко на Грицеву сентенцію:

— А на моєму чорти шабаші справляють… — Він повернув до мене голову й закінчив мою думку: — 3 нацією, яка має Франка, мусять рахуватися сусіди, хочуть того чи не хочуть.

— Ти розумієш, Михаиле, — підхопив я, зрадівши, що брат підтримав мене, — ми у вічі бачили його, наглого Мойсея, колись своїм дітям з гордістю про це розкажемо, і, може, аж тоді дізнаємося з десятків праць майбутніх дослідників творчості Франка про те, що нині знає тільки він один.

— Прийде час! — патетично мовив Гриць.

— Не згоден з цією формулою Франка — «прийде час», — змахнув рукою Михайло. — 3 усім згоден, тільки не з нею. Ми не маємо права чекати і мріяти, втішати себе вірою в прийдешнє благоденство. Самі мусимо його створити. І не тільки з допомогою зброї… У стрілецьких та сокільських товариствах політиків вистачає, охочих воювати — теж, і це добре. Та бракує нам фахових сил. У нас багато патріотів, які тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговців, математиків, інженерів, учителів, лікарів!

— Це правда, — сказав я. — І передусім учителів. «Прусський учитель виграв битву під Садовою», — хвалився колись Бісмарк.