Чарівник Країни Оз [Дивовижний чарівник із Країни Оз + Дивовижна Країна Оз]

4. Дорога через ліс

Незабаром дорога змінилася – вже не була такою рівненькою і гладенькою, як раніше. Іти стало важче, й Страшило постійно спотикався на вибоїнах. Час від часу на шляху траплялися ями. Тото перестрибував через них, а Дороті обережно обходила. А от у Страшили замість мізків була солома, тому він ішов навпростець, частенько втрачав рівновагу й падав долілиць. Однак не забивався, а Дороті допомагала йому підвестися на ноги, тож Страшило завжди сам кепкував зі своїх падінь.

Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.

Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.

– Я не знаю, що таке голод, – сказав він, – і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.

Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.

Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:

– Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.

– Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, – відповіла дівчинка. – Ми, люди, живі – з плоті й крові, – любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.

Страшило тільки зітхнув:

– Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!

– Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? – запитала Дороті.

Страшило поглянув на неї із докором.

– Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.

– Як тобі вуха? – запитав фермер.

– По-моєму, кривуваті, – відповів його приятель.

– Не страшно, – відмахнувся мій господар. – Головне, що це вуха, а не щось інше.

Що ж, я повністю з ним згоден.

– А тепер я намалюю очі, – промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.