Калейдоскоп часу
- Автор: Денисенко Лариса
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5773-6, 978-966-14-5212-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Калейдоскоп часу». Краткое содержание книги:
Усім нам, незалежно від віку, хочеться, щоб наші історії закінчувалися щасливо та розпочиналися інші.
Саме про стосунки з часом і віком ідеться у цій збірці, що містить легкі й іронічні оповідання та комедійну драму «24:33:42».
– Де-ни-сен-ко. Неймовірно довго, дивне сполучення літер.
– Звичайно, – відреагувала я. – Інша справа – твоє. Кріс-тен-сен. Набагато коротше й милозвучніше, ага.
І ми почали сперечатися, штовхатися плечима, тому що танцювали, а потім випили пива, і нас осінило, що в нас із ним схожі прізвища. Мого діда кликали Денисом, а його – Крістеном. А «Сен» і «Енко» – це були їхні бойові прізвиська, тому що діди дружили, а подружилися вони, звичайно ж, на війні. На якій війні – неважливо, воєн завжди буває предосить, важливо, щоб теперішні чоловіки знаходили один одного саме на війні. Нам так здавалося. Наші діди так і зробили. А потім вони зліпили зі своїх імен і прізвиськ прізвища, щоб ніколи не забувати один про одного.
На готельному пледі мене чекав пакет. У ньому виявився бузковий светрик, легкий і пухнастий. Коли я вдягла його, мої очі змінили колір, стали темнішими і яскравішими. І я подумала, а якими стануть очі Стіана, коли він надягне свій? Очі Стіана стали світлішими й прозорішими.
– Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.
Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».
– Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.
– А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.
Я завела свої руки за спину.
– А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.
Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.
– А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.
– І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.
– Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.
Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?
– Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.
Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.
– Але це хлопчик! – продовжує Стіан.
Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.
– Хлопчик? – не розумію я.
Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.
– Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.
– Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.
– Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.
– Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.
Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».
– І ти вважаєш, що ви, тобто що ти назвав сина моїм ім’ям? МОЇМ? Виходить, як на тебе, оце-от ДУРНЕ ІМ’Я, воно – МОЄ, так? ЦЕ ІДІОТСЬКЕ ІМ’Я – МОЄ?! – починаю репетувати я.
– Не смій навіть говорити таке! Як ти можеш ТАКЕ говорити? Це не дурне ім’я, це ДУЖЕ ГАРНЕ ІМ’Я! ТВОЄ! – кричить Стіан.
– Дурне, аж найдурніше! ДЕ-БІЛЬ-НЕ!!!
– АХ, ТИ… – горланить Стіан.
– ДУРЕНЬ! – горланю я.
– Ти подивися, які вони красиві та які однакові, – чую раптом англійську мову.
Вона чужа, саме тому я її й чую.
– Давай швидше сфотографуємо їх, поки вони не помічають.
І я бачу, як повисають у кадрі тремтячою перевернутою веселкою дві смагляві руки, що вчепилися одна в одну. На моїй пухнастий бузковий рукав загорнений два рази, а на руці Стіана – один.
2005
Попутниця
Усе-таки приємно, коли твоїм сусідом у літаку виявляється не володар п’яної пики, який тільки-но закусив цибулею, а миловидна тендітна дівчина із солом’яним волоссям, від якої пахне дамськими сигаретками й трав’яними парфумами. Ще й тому, що двом приємним освіченим панянкам завжди є про що поговорити годину-другу, притлумлюючи біль у вухах чи то плітками про Ксюшу Собчак, чи то спогадами про безіменних мужиків, чи то здоровим дитячим сміхом, або й просто джином. Забігаючи трохи наперед, хочу відзначити, що наша бесіда була б набагато приємнішою, якби не Саня. Він виник практично відразу після чобіт Ксенії Собчак, замшевих, трохи нижче коліна, блакитного кольору, з блакитними топазами.