Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Твори Валерія Шевчука давно покинули ауру рідного Житомира, Києва й помандрували в широкі світи, досить поважно представляючи там українську прозу. Про них вже написано кілька серйозних досліджень, у тому числі й дисертаційних.

Не місце зараз сперечатися про правомірність існування «житомирської прозової школи» в тому визначенні й сенсі, якого надають цьому поняттю її ініціатори. Але звернімо увагу, як затято відмовлявся від приналежності до неї, наприклад, Є. Пашковський — бо претендує на самостійну першість. Адже в «житомирській школі» ця першість правомірно пов’язується з іменем Валерія Шевчука. Не прагну оточувати це ім’я якимось возвеличувальним пафосом (письменник того не потребує), але в даному разі виникають асоціації з І. Котляревським, Т. Шевченком чи, скажімо, Григором Тютюнником… Крім того, контури «школи Шевчука» виходять далеко за маргінесні межі Житомира, вони поширюються на всю українську культуру в цілому. Не треба боятися оглянутись назад — все «молоде» прозове покоління 80-90-х формувалося під впливом Шевчука. Власне, йому, який зумів так рафіновано зберегти і виплекати себе (а заодно і національну модерністську традицію) в часи чужорідної експансії, судилося підготувати досить сприятливий ґрунт для нового покоління сьогоднішніх літераторів, що називають себе постмодерністами. На мою думку, саме він є їм предтечею.

Шевчукова творчіть дуже розлога, різнобарвна, багатоаспектна, кожним новим твором навіть у власному контексті «відкривавча». У ній давно вже існували (тільки природно і «умиротворено», а не епатажно і самоутверджуюче): строката колажність у поєднанні реалістичної достовірності з умовністю, фантастичністю, «високої» й «низької» оповіді, з введення цитат давніх текстів, Біблії, художніми ремінісценціями тощо, з уявною суперечкою між героєм і оповідачем; і шляхетна, чисто шевчуківська іронія, яка ніколи не принижує людину; і його трансформована з давньої літератури різночитальна, захована в підтекст притчевість; і травестійність багатьох сюжетів, мотивів. Його так само, як і сучасну молодь, з перших кроків у літературі притягувала містика як поглиблення бачення недосконалого реального світу. В сьогоднішній прозі присутня давня Шевчукова антитоталітарна алюзійність, алегоричність сюжетів і образів, деталей. Він — творець оригінальних українських антиутопій, саги («Стежка в траві», неопублікований «Роман юрби»), філософсько-містичних повістей… Йому вдалося створити «універсальну картину світу» — архетипну драму «Вертеп», постановку якої приймає і зарубіжний глядач. Шевчук так само, як багато з сучасних молодих, вже давно полюбляє гратися зі словом, назвою, терміном, цитатою, щоправда, ніколи не ставив це за самоціль. Прикметно, що його теми, образи ніколи не застигають в одній точці, вони рухливі, живі, різноінтерпретаційні. Він любить повертатися до попередніх своїх тем, перепрочитуючи їх по-новому. Таким чином, увесь творчий набуток Шевчука-письменника являє собою мовби своєрідну карусель, пасажири якої можуть мінятися місцями, чергуватися, на якийсь час навіть зсідати, але в них завжди залишається шанс повернутись і продовжувати рух, якщо, звісно, цього захоче автор.