Запахи. Історія одного вбивці

Тер’є рвучко підвівся й поставив кошика на стіл. Йому захотілося здихатися цього створіння якнайшвидше, негайно.

Та ось воно заверещало. Воно заплющило очі, роззявило свою червону пельку й запищало так пронизливо, що в Тер’є похололо в жилах. Простягнувши руку, він затряс кошиком і закричав «люлі-люлі», щоб заспокоїти дитя. Але воно завищало ще дужче й посиніло так, що, здавалося, ось-ось лусне.

Геть його, подумав Тер’є. Зараз же геть цього… «диявола», — хотів був казати він, але, опанувавши себе, притлумив це слово. Геть цього недолюдка, це нестерпне дитя! Але куди? Він знав десятки годувальниць і сирітських будинків, та всі вони були надто близько, а це створіння треба було відіслати якомога далі, щоб його не було чути, так далеко, щоб йому, Тер’є, не повертали його щокілька днів назад. Добре було б здати його в іншій парафії, ще краще десь на тому березі, а найкраще — extra muros[2], до передмістя Сент-Антуан. Так, це те, що треба, туди й дорога цьому крикунові, далеко на схід, на той бік Бастілії, де вночі замикають ворота.

І панотець, підібгавши сутану й схопивши цього крикливого кошика, подався крізь метушню провулків до передмістя Сент-Антуан, на схід, угору по Сені, до міста, далеко-далеко, аж до вулиці де Шаронн і нею майже в кінець, де поблизу монастиря Мадлен жила мадам Гайяр, що приймала дітей різного віку й походження, якщо за них платили. Там він і залишив дитя, яке все ще кричало, заплатив за цілий рік наперед і втік назад до міста. Прибігши до монастиря, він скинув, наче щось брудне, одяг, помився з голови до ніг і заліз під ковдру в своєму покої, де ще довго хрестився й молився, аж поки, зітхнувши з полегкістю, заснув.