Бацила карбоната

Ми йшли навпростець степом. Під ногами шурхотіла спалена сонцем трава. Вечоріло. На моє прохання, батько, старий шахтар, розповідав різні історії з шахтарського життя. Одна з них глибоко запала мені в думку.

На невеликій шахті «Олександрівка», де мій батько ще у минулому столітті працював коногоном, трапився одного разу нещасний випадок — у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелось припинити. Коли ж встановили потужні помпи та стали викачувати воду, всі помітили, що на ній плавають масні райдужні плями, схожі на нафтові.

Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?

Негайно запросили геологів, почали розвідувальні роботи на землі й під землею. Але — марно. Однак, лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді є незначна кількість нафти, правда, низькоякісної. Ще більш дивним було те, що нафта, здавалось, насичувала породу й вугілля: в лаві стало працювати далеко важче, звідкись безперервно виділявся газ з неприємним запахом. Такий же запах почав з’являтися і у вуглесховищах.

Серед робітників поширилась чутка, що виробіток наблизився до гиблого місця, і добра тепер не чекати.

І справді: невідомим газом незабаром отруїлось кілька робітників, а вугілля, і без того кепське, почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана вугільна брила за три-чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, як губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.

Отут би й дослідити незвичайне явище, але хто цим тоді цікавився? Начальству було байдуже, як і де утворюється нафта, йому хотілося б мати готове нафтове родовище. А його не знайшли. І тільки дід мого батька, старий, досвідчений шахтар, кинув короткий присуд: «Вугілля захворіло!» та й подався із своєю сім’єю на іншу шахту.