Дотик

Невдовзі сукні — у тому числі весільна — були готові. Їх переклали цупким папером та вмостили у дві валізи. Аластер подарував валізи, Мері — весільну вуаль з білого французького мережива, а міс МакТавіш — білі сатинові капці. Усі члени сім’ї, за винятком Джеймса, щось подарували Елізабет — чи то одеколон, чи то різьблену брошку, подушечку для голок чи коробочку цукерок.

Поважне пресвітеріанське подружжя з Піблза відгукнулося на газетне повідомлення Джеймса і після нетривалого листування заявило, що за п’ятдесят фунтів готове взяти наречену під свою опіку.

Аластер і Мері супроводили Елізабет в екіпажі до Кіркальді, де вони зійшли на борт парового пакетбота, щоб здійснити подорож через затоку Ферт-ов-Форт до порту Літ. Звідти вони перебралися кінним трамваєм до Единбурга, де на станції Принсиз-стрит на них мали чекати містер та місіс Вотсони.

Якби не головокружіння та нудота, спричинені поїздкою на пакетботі через затоку, збурену поривчастим вітром, Елізабет відчувала б надзвичайну цікавість і захоплення, бо ще ніколи в житті не заїжджала так далеко — аж до Кіркальді й далі. Якщо вже Кіркальді викликав у Елізабет такий захват, то велетенський Единбург і поготів приголомшив, коли Роберт і Кетрін, які там мешкали і де вони зупинилися, повезли її на екскурсію містом. Але відкритий усім вітрам гамірливий Единбург з його лісистими пагорбами та глибокими ярами не захопив її уяву. Вони вийшли з кінного трамвая на станції Північнобританської залізниці, і Аластер відвів Елізабет до малесенького, схожого на пенал, купе другого класу, де вона мала просидіти з Вотсонами всю дорогу до Лондона. Залишивши її саму, Аластер повернувся на напхану людьми та поклажею платформу, щоб зустрітися з опікунами, які чомусь запізнювалися.

— Цілком терпимо, — резюмувала Мері, обдивляючись купе. — Сидіння досить м’які, а якщо стане холодно, загорнешся у плед.

— От кому я не заздрю, так це пасажирам третього класу, — сказав Аластер, засовуючи дві картонні картки в рукавичку Елізабет. — Дивись, не загуби їх, це для твоїх валіз із багажного відділення. — Потім він опустив п’ять золотих монет у другу рукавичку. — Це від батька, — додав Аластер із саркастичною усмішкою. — Мені вдалося переконати його, що ти не зможеш добратися аж до Нового Південного Уельсу без шеляга в кишені, але мушу додати, що по дорозі не варто їх тринькати.

Нарешті з’явилися Вотсони — розчервонілі й засапані. То була висока і худорляво-кутаста пара у старому та потертому вбранні, яке недвозначно свідчило, що п’ятдесят фунтів від Елізабет порятувало їх від жахів, пов’язаних з поїздкою третім класом. Вони видавалися приязними людьми, хоча Аластер скривився, коли містер Вотсон дихнув на нього свіжим запахом алкоголю.