Тамплієри
- Автор: Жадан Сергей Викторович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-614-145-7
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Тамплієри». Краткое содержание книги:
Що таке, за великим рахунком, Середньовіччя? Це світ, який обмежується тим, що ти бачив на власні очі. Або тим, у що ти віриш. Тобто в чому тебе змогли переконати. Це війни фанатиків та єретиків, спалення за віру й полювання на відьом, це чума як покарання й любов як зцілення. Середньовіччя — це спроба лишитися собою попри все мракобісся, яким наповнене повітря довкола тебе, прагнення називати речі своїми іменами, навіть коли тебе позбавляють права голосу. Одне слово, все те, що можна щоранку побачити у випуску теленовин.
Святослав Померанцев,
Президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz
Святослав Померанцев,
Президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz
Перейти на страницу:
Тоді починається вечір. Саме тоді
+ + +
Тоді починається вечір. Саме тоді
жінки лишають домівки й виходять на берег,
дивляться, що там робиться у воді,
озираються на кожен шерех.
Знають, скільки всього припливе сюди,
скільки сонця й ночі буде в олії,
скільки довкола них важкої води,
скільки довкола вірності і надії.
А чоловіки стоять у човнах,
викручують роби намоклі,
помічають щось у берегових вогнях,
розглядають дерева в чорні біноклі.
Знають, яка підступна ця вода.
В ній не хочеться ні жити, ні помирати.
Знають, що під будинками в них мертва руда,
а повітря над ними складається зі зневіри й зради.
І лише там, де хвилі виснажено вертають назад,
де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри,
видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад,
а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри.
І все те, що є, випалюється, мов ліси,
і зберігається, як церковне срібло.
Тиша лише посилює голоси.
Темрява лише окреслює світло.
Немає такого світла й такого проміння
+ + +
Немає такого світла й такого проміння.
Проймати собою тінь — велике вміння.
І вміння висвітлювати на шкірі западини й тіні
тримається лише на примиренні і терпінні.
І коли вона відводить погляд і ступає в сутінь,
шкіра її стає подібною до глиняних посудин:
до неї вливається тьмяність, вливається морок,
впадає темрява, як ріка впадає в море.
І не пробитися крізь цей морок, що впав на плечі,
і передпліччя її — ніби озерна вода надвечір:
глибина дихає, глибина холоне,
і повітря на смак таке солодке, таке солоне.
І думаєш, що там — у цих водяних проймах,
ловиш теплі потоки в зимних водоймах,
втрачаєш витримку, втрачаєш віру.
А тоді світло знову падає їй на шкіру,
і тінь відходить, і проступають деталі,
і хвилі викочуються щоразу далі й далі,
і мала б тривати вічно прозорість осіння.
Але немає такого світла, такого проміння.
Світло горіло всю ніч до ранку
+ + +
Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.
Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні —
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна —
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі — вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки —
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду
і, ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки —
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.
— Де твій брат, чуєш, де твій брат?
+ + +
— Де твій брат, чуєш, де твій брат?
Чому він не приходить останні дні?
Хіба там, де він є, так багато принад?
Що він ховається, ніби риба на дні?
— У цьому місті стоїть сто церков,
безліч костелів і ціла тьма синагог.
Звідки я знаю, де він? Темніє під нігтями кров.
Бог розбереться сам, якщо він справді бог.
Кров проступає на одязі, ніби лик,
кров гірчить на яснах і на зубах.
Ніби у вішальника, висне в небі сонця язик.
Стоять чорні воли дощу на важких горбах.
У цьому місті в кожного є таємниці свої,
тут завжди вистачало золота і вина,
не вистачало хіба що пристрасті, саме її,
а брата завжди цікавила вона одна.
Саме у нього завжди був найкращий товар,
в нього було чорне око і гострий слух.
А я сидів і випасав табуни примар.
Що я можу знати? Я просто пастух.
Перейти на страницу: