Ґолем
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-250-3
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ґолем». Краткое содержание книги:
Я підвів голову.
Де чоловік, який приніс мені книжку?
Пішов?!
Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?
А чи маю я йому її віднести?
Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.
Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів.
Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?
Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його в своїй уяві.
Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.
Нічого, нічого…
Я став посеред кімнати, дивлячись на двері, як тоді, перед його приходом. Малював собі в уяві: ось він звертає за кут, ось ступає цегляною долівкою, ось читає табличку на моїх дверях: «Атанасіус Пернат», ось заходить до помешкання.
Намарно.
У пам’яті не зринало ані найменшого сліду від спомину, яким же він був на вигляд.
Я бачив книжку на столі й спробував уявити його руку, як він запихає її до кишені, виймає звідти книжку.
Та нічогісінько не уявлялося: була рука в рукавичці чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи ні?
Раптом мені спала на думку дивна річ.
Наче навіяння, якому годі опиратися.
Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову кліть, спустився східцями. А потім повільно повернувся до свого помешкання. Повільно, дуже повільно, як він… Відчинивши двері, побачив, що в моїй комірчині зовсім сутінно. Хіба щойно, коли я виходив, не був білий день?
Довго ж я, мабуть, розмірковував, що й не помітив, як злетів час.
Я спробував наслідувати ходу й міміку незнайомця, але не міг їх собі пригадати…
Та і як я міг його наслідувати, коли не мав навіть на що опертися, за що зачепитися, аби уявити, яким він був на вигляд.
Усе сталося, однак, інакше. Зовсім інакше, ніж я думав.
Моя шкіра, мої м’язи, моє тіло раптом самі згадали, а мозкові не зізналися. Вони повелися так, як я не мав ні наміру, ані бажання повестися.
Моє тіло ніби й не належало мені!
Досить було ступити кілька кроків кімнатою, як нараз моя хода стала незґрабною і чужою, як у людини, яка ось-ось зашпортається.
Так, так, так, то була його хода!
Я точно знав: він саме такий.
Я мав чуже голене обличчя з випнутими вилицями і косо посадженими очима.
Хоч не міг себе бачити, я це відчував.
Це не моє обличчя! — хотів я налякано закричати, хотів обмацати його, але рука не слухалася, усупереч моїй волі полізла до кишені й вийняла звідти книжку.
Точнісінько, як він це тоді зробив.
І раптом я вже без пальта, без капелюха, сиджу за столом і це — я. Я, я!
Атанасіус Пернат.
Мене теліпало від жаху, серце несамовито гупало, ладне розірватися, я відчував: пальці примари, які щойно копирсалися у моєму мозку, відчепилися від мене.
Ще досі мені холодило потилицю від їхнього дотику.
Тепер я знав, яким був незнайомець. Я б знову міг відчути його в собі — будь-якої миті — досить лише захотіти, але уявити його, так якби він став віч-на-віч зі мною, усе ще був не в змозі. Та й ніколи не зможу…
Це, як негатив, невидима форма, збагнув я, у яку сам маю влізти, якщо хочу відчути у власному «я» її сутність і прояв.
У шухляді мого столу лежала залізна касетка, саме там я хотів замкнути книжку і лише тоді, як мине мій стан душевного нездужання, вийняти звідти й взятися до реставрації титульної літери «І».
Я взяв книжку зі столу. А здалося, наче й не торкнувся. Схопив касетку — те саме відчуття. Так, ніби чуття дотику мало навпомацки пробиратися довгим, довгим коридором у глибокій темряві, перш ніж дістанеться моєї свідомості; ніби речі віддалені від мене величезним часовим проміжком — роками — і належать минулому, яке я вже давно віджив!
Голос, який кружляє у пітьмі в пошуках за мною, щоб мучити мене масним каменем-салом, пролинув повз мене і навіть не помітив.
Я знаю, він — з царства сну. Але те, що я пережив, було реальним життям, тому голос не міг мене помітити і надаремно шукає далі, я відчуваю.
Прага
Поряд зі мною стояв студент Харусек з піднятим коміром тонкого, геть зношеного плаща; я чув, як від холоду йому цокотять зуби.
Ще застудиться до смерті на перетягах у цій холодній підворітні, подумав я і запросив його до свого помешкання через дорогу.
Але він відмовився.
— Дякую вам, майстре Пернат, — пробурмотів він, тремтячи, — на жаль, я маю не так багато часу… поспішаю до міста. До того ж, ми промокнемо до нитки, щойно виткнемося з-під арки. Навіть за кілька кроків! Злива й не думає вщухати.