Saint Porno. Історія про кіно і тіло

Свобода

Я почала подорожувати автостопом. У мене постійно йшли паралельно два стани — в одному я обіцяла собі ніколи не робити певних речей, в іншому — відразу ж порушувала свої обіцянки. «Я ніколи не поїду стопом у машині, де більше, ніж один чоловік!» — сказала я собі й одразу ж порушила. «Я ніколи не поїду вночі», — сказала і порушила. «Я ніколи не поїду взимку», — порушила. Отже, якось автостопом уночі взимку я їхала з трьома азербайджанцями на якійсь роздовбаній «Ладі». Ми заїхали в кафе у Херсонській області, і там дівчинка обслуговувала нас у кращих традиціях совєцького обслуговування. «На, отъебись!» — це традиційне радянське, що, здається, не перекладається жодною іншою мовою світу. В умовах, коли конкуренції не існує, коли є одна пошта, одна ятка з фруктами, один гастроном, одне кафе, один хлібний ларьок, продавцям, офіціантам, поштаркам — їм глибоко пофіг, вони володіють ситуацією, ти їх клієнт у будь-якому разі, якщо тобі треба надіслати листа — тобі до них, голуби вже не літають, конкуренції немає, тобі до них, точно до них, а в них завдяки цьому — абсолютна повнота влади над тобою. Захочуть — не надішлють твого листа. Захочуть — просто виженуть тебе з поштового відділення. Ти можеш жалітися і писати на них скарги, на пошту, на гастроном, на оце-от кафе, от тільки завтра ти знову прийдеш до цієї ж офіціантки, у це ж саме місце, бо іншого тут просто немає. Я дивилася то на неї, то на азербайджанців, що все одно лишали їй чайові, все одно намагалися з нею потоваришувати, все одно залишалися задоволені мерзенним сервісом, бо кращого не бачили. Дивилась на усе це і думала — чорт, але я ж можу стати значно кращою офіціанткою! Мені тоді найбільше чогось хотілося такого. Приземленого, простого. Працювати з людьми і робити це краще, ніж інші, таким чином трохи змінюючи світ навколо.

Десь тоді ми з тобою познайомились. Я взагалі не пам’ятаю, як це сталося. В мене саме почався зовсім новий етап у житті — я таки влаштувалась на роботу офіціанткою. Це було якоюсь кнопкою соціальності для мене. Я входила у роль, коли треба було, відігравала її і вмикала назад свого інтроверта. Ти ходив весь час по закладу і щось організовував. У тебе була важлива посада, і мені здавалося, що ми маємо тебе помічати і вітатися, а ти нас усіх — не обов’язково. Пригадую, спочатку працювати було важко — весь час були якісь події, концерти, багато людей. Не було часу підвести очі. Щойно ти пішов — люди потроху зникали, роботи ставало все менше.