Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
- Автор: Кошута Владимир Алексеевич, Підпалий Валерій
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #84
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84». Краткое содержание книги:
Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.
— Що трапилось, Марино?
Лагідно відвела вона його руку, зняла берет, і Марутаєв не повірив своїм очам — її густе чорне волосся припорошила сивина. Десять днів тому за наказом командира корпусу бельгійської партизанської армії Марина, щоб не ставити під удар сім’ю, найняла квартиру й пішла туди жити під чужим прізвищем. Що ж сталося з нею за ці десять днів?
До матері підійшов семирічний Микита. Вона, цілуючи, пригорнула до грудей його чубату голівку, і Марутаєв зрозумів: сталося щось страшне.
Схилилася над ліжечком трирічного Вадима, обережно, як це вміють робити лиш матері, відгорнула край ковдри і поклала долоньку на груди сплячого хлопчика. Марутаєв обережно взяв її за руку, і Марина стрепенулася всім тілом, не в силі вимовити бодай слово. Дбайливо вкутавши Вадима, повернулася до Марутаєва.
— Це я вбила, — прошелестіла безкровними губами.
— Ти вбила? Кого? — здивований Марутаєв теж перейшов на шепіт.
— Заступника військового коменданта Брюсселя майора Крюге, — відповіла вже на повний голос і, перш ніж до Марутаєва дійшло значення почутого, глянувши на годинник, попередила:
— Через годину мушу бути в комендатурі.
— Але… — приголомшений жахливою бідою, Марутаєв, застогнавши, схопив її за плечі. — Не пущу!
Марина віддано пригорнулась до нього, прошепотіла голосом, який Марутаєв запам’ятав на все життя:
— Не забувайте. Пам’ятайте про мене.
Минули десятиліття, а Марутаєв, ніби це було вчора, бачить її схиленою над ліжечком сина. Бачить її схвильованою, заслуханою не в биття синового серця, а в голос своєї совісті. Пізніше він зрозумів: тоді в ній боролись два почуття — любов до своїх дітей і обов’язок перед тими, кого фашисти прирекли на смерть, перед шістдесятьма заложниками.
15 грудня 1941 року Бельгія завмерла, чекаючи фатальної розв’язки: що вчинить невідома героїня, яке прийме рішення? І ніхто не сподівався, що вона зважиться на ще один подвиг.
О шостій вечора Марина, попрощавшись із чоловіком та дітьми, навіки покинула свій дім. У маленькій сумочці лежала її грізна зброя — звичайний кухонний ніж. На багатолюдній авеню Маркінс вона всадила його в груди першого зустрічного офіцера. Коли Марину привели в комендатуру, першими її словами була вимога:
— Негайно звільніть заложників!
Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”
Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.
Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.
“Марина Шафрова. Зв’язкова командира корпусу. Починаючи з серпня 1940 року, в районі Брабант — Валлонія збирає зброю, залишену відступаючими військами. В 1941 році організовує службу пропаганди й передач зведень російської інформації. В листопаді вступає в контакт з бельгійською партизанською армією для забезпечення зв’язку з компартією і російськими осередками. В серпні 1941-го, діючи за власною ініціативою, встановлює на дорогах Брабант — Валлонії “їжаки”, бере участь у нападі на двох німецьких мотоциклістів”.
Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав: