Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Українці не змогли захистити свою політичну незалежність від зазіхань поляків, більшовиків і білих. Україна була одним із основних театрів громадянської війни, на її території влада переходила з одних рук до інших десятки разів. І саме територія України зазнала катастрофічних руйнувань. Ранньобільшовицька політика вороже ставилася до національного українського руху, а селянська більшість України щиро й радо платила більшовикам тією самою монетою. Спершу більшовики ігнорували тих, хто закликав їх врахувати сподівання українців, проте вже на початку 1920-х років більшовицькі лідери зрозуміли, що спротив села в Україні не вдасться подолати без поступок селянству та національній інтелігенції, яка вела за собою народ у 1917-му. Українських боротьбистів прийняли до Комуністичної партії (більшовиків) України в 1920 році, проте справжній поворот національної політики партії на 180 градусів відбувся лише в 1923-му на XII партійному з’їзді[2].

До 1923 року низка комуністів виступили із засудженням тенденції більшовиків перебирати на себе роль імперіалістів, що прагнуть відновити стару імперію всупереч прагненням її неросійського населення. Ісламський більшовик Султан-Ґалієв висунув найбільш систематизоване звинувачення «червоному імперіалізму»[3]. Але такі погляди ще до нього висловлювали саме в Україні: Шахрай та Мазлах наприкінці 1918-го — на початку 1919-го, опозиція федералістів у КП(б)У, а також корінні прорадянські українські групи, такі як боротьбисти та укапісти.

XII з’їзд партії почасти загасив цю критику тим, що офіційно проголосив політику коренізації, яку ухвалили з надією надати неросійським радянським республікам певної національної легітимності. Політика коренізації передбачала залучення неросіян до керівництва партії та до місцевої державної адміністрації, заохочення членів партії та державних службовців вивчати місцеві мови й інтегруватися в місцеве національне життя, а також до сприяння розвитку питомої місцевої культури. Українізація, яка була українським варіантом цієї політики, пішла далі ніж будь-який інший варіант коренізації, і це дало змогу урядові радянської України дістати підтримку значної частини національної інтелігенції, що досі вороже ставилася до радянської влади.