У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Оце діло, брате! Тут відер із сорок буде! — сказав по всьому Педь, а Янчук узявся частинами носити оте багатство до Фесі...

Уже підвечір, зморений, Петро вийшов від Фесі із сімдесятьма карбованцями заробітку, добре повечерявши у неї та домовившись, що вона пошиє йому шість комірів з манишками із немаркої гамазеї, які з-під куртки виглядатимуть, ніби справжні сорочки, і до яких навіть краватку можна буде чіпляти. Більше того, Петро згодився у вільний час порізати й поколоти для неї дрова — за тридцять карбованців із обідами. Феся була щедрою у пригощанні і, хоч мала цілі гори замовлень, пообіцяла хлопцеві все відкласти, а для нього зробити роботу поза чергою. Прихильність і доброзичливість модистки була ніби аж сестринською. Єдине, чому здивувався, — вона навіть не згадала в розмові про пошуки квартиранта для неї.

— Завтра увечері приходь — забереш частину роботи. Моє вдовине спасибі тобі, Петре! Вітай бабусю, вона тебе дуже хвалить. А ще подумай, може, ти моїм човном міг би на перевозах щось заробити?

— Дякую, прийду, — спішив Янчук віднести десятку Борисові за труд у надії, що той і надалі допомагатиме йому зі збором жолудів у лісництві. — А про перевіз подумаю.

Вдома товариша не було — «десь повіявся», тож Петро лишив гроші теті Паші, хоч та й перечила, і задоволений пішов назад. По дорозі у «робкопі» купив бабусі масла, вермішелі, пшона та сала для засмажки, а вдома одразу ж сів за переписування віршів та нарису-пейзажу «Діброва», устигнувши до сну ще й лекції повторити.

За читанням піймав себе на бажанні якось відвідати кіно й театр і твердо вирішив ходити по жолуді щовечора, щоб, як радила тета Паша, підробити на контрамарку — пропуск на гальорку. Недавні відчуття безсилля від неможливості подолати постійну нужду — як прожити на тридцять карбованців стипендії?! — і зневіри у власні сили — як засвоїти у технікумі обсяг лекцій, рівний інститутському?! — при наявності реальних зароблених грошей змінилися переконанням, що він таки буде вчитися і надалі, будь-якою ціною! Тож заснув, згадуючи настанови Арсена Кузьмовича і Хорунжої.

Та коли за першими лекціями, що у значній мірі були повтореннями загальноосвітніх знань, викладачі почали висвітлювати новий поглиблений матеріал, а після пропусків деяких занять Петро помітив явні ознаки свого відставання, що грозило поганими оцінками і позбавленням стипендії, він знову завагався, чи зможе учитися. Янчуків песимізм підсилювала і заборона від бабусі Парані палити світло після одинадцятої години вечора, хоч Павлові Силовичу обмежень в тому не було. Але Петро знайшов був вихід: частенько виклянчуючи у Кліщука дозвіл на читання у його кімнаті після одинадцятої, він мимоволі добився того, що Павлові Силовичу досить скоро це набридло і він взявся доплачувати за Петрове світло по два карбованці щомісячно. Після ж першої години ночі, до якої бабуся світити дозволяла, хлопець підсідав до лампадки і читав навприсядки до мління ніг. В результаті недосипання Петро ще більше виснажився, а його «куряча сліпота» — плями-близни ув очах підвечір'ями — загострилася.

Ходіннями в Діброву за жолудями Петро підробив ще понад сотню карбованців, але якось був пійманий на гарячому лісничим. Той хотів його оштрафувати й віддати до суду, але зглянувся над студентом і обмежився тим, що відібрав пару відер «урожаю» і суворо попередив. На цьому Петрові відносно легкі заробітки припинилися. Гроші потратив на пальто, штани й сорочку — не так добротні, як модні, — які придбав на Казбеті при допомозі Фесі Антипівни.

Прохолодними вечорами — з модисткою чи й без неї — взявся пиляти й колоти її дрова, як домовлялися у перший день знайомства, отримавши наперед тридцять карбованців плати. Простих, але тривких та ситних вечерь у неї — після щоденного годинного вправляння біля дров — для вічно голодного Янчука було замало. Та коли взяти до уваги ще й тету Пашу, бакалійника Ісака, Павла Силовича, не кажучи вже про бабу Сару, що часом давали йому рештки їжі, та Асю Соломонівну, що порадила йому приходити в студентську їдальню останнім, а тамтешнім працівницям наказала давати йому по дві порції за ціною одної, якщо у них щось лишатиметься, — то з їх допомогою жити й учитися Петрові уже можна було.

Повезло йому втілити свої задуми: не лише в редакції газети, де він здав і вірші, і нарис-пейзаж самому редакторові, а й у кіно, де касиром була мати його однокурсника Юрка Рябокляча, яка іноді продавала їм квитки на дитячі сеанси. А в якийсь недільний день і «театралом» вдалося стати. А відбулося все так.

— Що ти тут загубив? — нагримав на Янчука якийсь дядько коло театру. — Тиняєшся, заважаєш, а чого, питається?! — виплюнув сердито.

— Чи не дозволили б ви чимось вам допомогти-підсобити? — спробував Петро втихомирити невдоволеного.

— Допомогти? Контрамарок, мабуть, шукаєш? Гаразд, берись ось, помагай двері носити — пару штук матимеш, як постараєшся.

— А грошей? — уточнив Янчук.

— Грошей тобі Бог дасть, — збайдужіло пішов чоловік із ношею в приміщення театру, але за мить повернувся. — То ти справді хочеш у нас підробити?