Червоні хащі

Я їв, не кваплячись, і думав: «Господи, що ж я тут робитиму? Як мені тут жити?». Горбун тим часом доїв і швидко здриснув. Йосип провів його поглядом і виніс вердикт:

— Слишь, Ягода, — пробуркав він із набитим ротом, звертаючись до Журби, — Риба точно шкалік заначил, жопой чую. Етот Чахлік невмірущий шо-то мутіт.

— Угу, — відповів йому Журба, не відриваючись від газети.

— Чистий Геббельс, блядь, — не вгамовувався Йосип, повертаючись до мене. Я поклав ложку поруч із полумиском і подивився на нього.

— Шановний, я цього не люблю, — сказав я, не відводячи очей.

— Ето чего? — щиро здивувався дід у тільняшці, примруживши очі.

— Цього… базару, — вимовив я через силу. — Ви, шановний, не знаю, як вас по імені та по батькові, поруч зі мною не матюкайтеся. Я цього не люблю. Понятно?

Журба хмикнув і нарешті зацікавлено подивився на нас. Йосип скривив обличчя й після паузи промовив — по складах:

— По-нят-но, — а щоби я не вирішив, що переміг, він продовжив про своє: — Щас одні празнікі, сам Бог велєл, а ми сухіє, как спічкі в кладовке.

Григорій пожував губи й відповів:

— Єщо не вечер, — після чого знову розгорнув газету на останній сторінці, де зазвичай друкують несмішні анекдоти з минулого століття.

Проте Йосипа окрилила хоча б і така моральна допомога, й він продовжив, закинувши до рота шмат печінки, яка, між іншим, видалася твердою та несмачною. Мабуть, яловича, а може, і свиняча.

— Так шо, маґазен забенґазен? — запитав він мене, заохочуючи підморгуванням.

Я знову вирішив відповісти мовчанкою, якщо він уже не розуміє, наскільки неприємно сидіти з ним за одним столом. Я подивився навколо. Біля нас їло четверо чоловіків, серед яких я впізнав дідуся, що намагався привітатись у коридорі.

Через прохід були два жіночі столи. Там сміялися між собою, і я пожалкував, що тут прийнято їсти палатами, а не перемішувати престарілих, аби вони («ми, — поправив я себе, — відтепер — ми…») якось соціалізувалися.

— От Сєргеїч етого би так нє оставил, — сказав тим часом Йосип і хитро подивився на мене, очікуючи зустрічного питання: хто цей Сергеїч і чого би він так не лишив. Але я твердо вирішив поставити цього маленького жигана на місце й надалі мовчав. А потому спробував виделкою відірвати останній шматок печінки, якого ніяк не міг розжувати. Але пластик луснув у моїй руці.

— Рєжтє мечі, на камбузє гусь жарітся, — радісно озвався Йосип, ніби я щойно й не намагався з ним розсваритися. Я подивився навколо: всі їли одноразовими приборами. Упіймавши мій погляд, Йосип засміявся: — Прівикай, начальнік, тут всьо пластіковоє. Нам тєперь нічего острого нєльзя. Ні перца, ні ножа.