У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Які вони — російські чи радянські? Ні, вони були радянськими — і росіяни, і білоруси, і українці, і таджики...
Усе ж таки існувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, ніколи у світі не буде, вони самі це вже розуміють. Навіть ми, їхні діти, інші. Хотіли б бути, як усі. Схожими не на своїх батьків, а на світ. А що вже казати про онуків...
Але я люблю їх. Захоплена ними. У них були Сталін і ГУЛАГ, але й Перемога. І вони це знають.
Отримала нещодавно листа:
«Моя донька мене дуже любить, я для неї — героїня, якщо вона прочитає вашу книжку, у неї з’явиться сильне розчарування. Бруд, воші, нескінченна кров — усе правда. Я не заперечую. Але хіба спогади про це здатні народити благородні почуття? Підготувати до подвигу...»
Не раз переконувалася:
...наша пам’ять — зовсім не ідеальний інструмент. Вона не тільки самовільна і вередлива, вона ще на ланцюгові часу, як собака.
...ми дивимося на минуле із сьогодення, ми не можемо дивитися нізвідки.
...а ще вони закохані в те, що з ними відбувалося, бо це не лише війна, але і їхня молодість. Перша любов.
Слухаю, коли вони говорять... Слухаю, коли вони мовчать... І слова, і мовчання — для мене текст.
— Це — не для друку, для тебе... Ті, хто були старші... Вони сиділи в поїзді задумливі... Сумні. Я пригадую, як один майор заговорив зі мною вночі, коли всі спали, про Сталіна. Він добре випив і посмілішав, він зізнався, що його батько вже десять років у таборі, без права листування. Живий він чи ні — невідомо. Цей майор вимовив страшні слова: «Я хочу обороняти Батьківщину, але я не хочу захищати цього зрадника революції — Сталіна». Я зроду не чула таких слів... Я злякалася. На щастя, він уранці зник. Напевно, вийшов...
— Скажу тобі по секрету... Я дружила з Оксаною, вона з України. Уперше від неї я почула про страшний голод на Україні. Голодомор. Жаби або миші не можна було відшукати — все з’їли. У їхньому селі померла половина людей. Померли всі її менші брати і тато з мамою, а вона врятувалася тим, що вночі крала на колгоспній стайні кінський гній і їла. Ніхто не міг його їсти, а вона їла: «Теплий не лізе в рот, а холодний можна. Краще замерзлий, він сіном пахне». Я казала: «Оксано, товариш Сталін бореться. Він знищує шкідників, але їх багато». — Ні, — відказувала вона, — ти дурна. Мій тато був учитель історії, він мені казав: "Колись товариш Сталін відповідатиме за свої злочини..."»
Уночі я лежала і гадала: а раптом Оксана — ворог? Шпигунка? Що робити? За два дні в бою вона загинула. У неї не залишилося нікого з рідних, нікому надіслати похоронку...
Торкаються цієї теми обережно й зрідка. Вони досі паралізовані не лише сталінським гіпнозом і страхом, але й колишньою своєю вірою. Не можуть досі розлюбити те, що любили. Мужність на війні й мужність думки — це дві різні мужності. А я думала, що це те саме.
Рукопис тривалий час лежить на столі...
Уже протягом двох років мені відмовляють видавництва. Мовчать журнали. Вирок завжди той самий: занадто страшна війна. Багато жахіття. Натуралізму. Немає провідної і керівної ролі комуністичної партії. Словом, не та війна... Яка ж вона — та? З генералами і мудрим генералісимусом? Без крові і вошей? З героями і подвигами. А я пам’ятаю з дитинства: ідемо з бабусею уздовж великого поля, вона розповідає: «Після війни на цьому полі довго нічого не родило. Німці відступали... І був тут бій, два дні билися... Убиті лежали один біля одного, як снопи. Як шпали на залізничній станції. Німці і наші. Після дощу в них у всіх обличчя були заплакані. Ми їх протягом місяця всім селом ховали...»
Як забути мені про те поле?
Я не просто записую. Я збираю, вистежую людський дух там, де страждання створює з маленької людини велику людину. Де людина виростає. І тоді вона для мене — вже не німий і не безслідний пролетаріат історії. Відкривається її душа. Так у чому ж мій конфлікт із владою? Я зрозуміла — великій ідеї потрібна маленька людина, вона не потребує великої. Для неї вона зайва і незручна. Трудомістка в обробляні. А я її шукаю. Шукаю маленьку велику людину. Принижена, розтоптана, скривджена — пройшовши через сталінські табори і зради, вона все ж таки перемогла. Створила диво.
Але історію війни підмінили історією перемоги.
Вона сама про це розповість...
Через сімнадцять років
2002–2004 рр.
Читаю свій давній щоденник...
Намагаюся згадати ту себе, якою я була, коли писала книжку. Тієї людини вже немає, і навіть немає країни, у якій ми тоді жили. А саме ж її обороняли і в її ім’я вмирали в сорок першому — сорок п’ятому. За вікном уже все інакше: нове тисячоліття, нові війни, нові ідеї, нова зброя, й в абсолютно несподіваний спосіб змінилися російські (вірніше — російсько-радянські) люди.