Жриці, амазонки та чарівниці [UK]

Відповідь, принесена Думузі, була такою:

— Великі Лови не вдалися. Слон убив мисливців. Селище готує тризну на честь полеглих. Можете взяти в ній участь. Але на тризну потрібно багато, багато м’яса.

Інанна знала, що, коли плем’я, яке живе з мисливства та пастушить, готує тризну, нема такої череди і такого стада, яких воно не зуміло б поглинути.

— Ні, — сказала, — не візьмемо участі в тризні, бо ми у дорозі і не можемо засісти до учти, поки не обведемо кола під наше майбутнє місто.

— То що зробите? Адже вам не дозволять осісти над Рікою.

— Підемо далі.

Коли Думузі повторив мешканцям Алалаху, що караван, вочевидь, набитий багатством, збирається рушати далі, якась міцна стариця підняла камінь і кинула його в бік прибульців; за першим каменем посипалися інші.

Інанна кивнула на воїнів із дротиками. Вишикувались перед караваном, за ними стали пращники.

Побачивши дисциплінованих воїнів, селище спокірніло: вимагали вже не половини, а тільки чверті стад і майна каравану. За це обіцяли не заважати корчувати ліс та будувати місто, а навіть показати копальню кременю та стежку, якою слони ходять на водопій.

Але не можна було їм довіряти — надто примітивні були, щоб збагнути користь від дотримання умов, і надто первісні, щоб хотіти будувати місто. Невідомо, зрештою, чи знали, що таке місто, хоча Думузі запевняв, що знають.

Перемовини тривали кілька тижнів. Думузі бігав від каравану до селища, туди й назад, приносячи усе нові пропозиції, при чому виявляв невичерпну вигадливість.

Тимчасом мешканці Алалаху, хоч ліниві та примітивні, не спускали каравану з очей та досягу пращі, вдень і вночі пильнуючи, що він хильцем не утік від них і не помандрував далі.

Інанна зрозуміла, що все одно, чи осяде тут, чи поведе рій далі, не обійдеться без кривавої розправи, і що одна зі сторін мусить бути розгромлена. Але зволікала з рішенням, сподіваючись, що знайдеться якийсь вихід.

Мешканці Алалаху самі їй допомогли: зажадали заручниць або одної — але значної — на доказ того, що караван нічого проти них не замишляє. Невідомо, чи самі до цього додумалися, чи їм підказав Думузі, ситуація якого з дня на день ставала все непевнішою, бо обидві сторони підозрювали його у сприянні іншій.

Інанна несподівано легко погодилась.

— Йди і скажи їм, що дістануть як заручницю саму Велику Богиню, вирізану із сірого каменя. Але мусять їй приготувати належний прийом. Оскільки ж лови, мабуть, знову не вдалися, я дам їм ще двох волів і два міхи зрілого меду.

Думузі глянув на Інанну з недовірою та надією.

— То зостанешся в Алалаху? І будуватимеш місто над Рікою? Я знав, що ти врешті послухаєш рад Думузі, що складає пісні на твою честь і дарує тобі насолоду, коли запрагнеш.

— Хай там як, мешканці Алалаху дістануть те, чого жадали. А тепер іди, іди, малий спритнику.