Мемуари українського Казанови

Коли захворіла його єдина донька, студентка-третьокурсниця Оленка, Михайла саме не було вдома — їздив у село допомагати тещі, яка вже мало не на ладан дише. Як і всі селяни, вона ніяк не могла розпрощатися з чималеньким господарством. Бо свято вірила, що поки порпається на городі, клопочеться коло свиней та птиці, то й жива та здорова. Хоча скільки вже того здоров’я у сімдесят шість?! Коли літа починають ламати крижі й суглоби, віддячуючи тяжкими болями за всі ті тисячі гектарів буряків та іншої городини, які їй довелося просапати, виростити й зібрати впродовж усього тяжкого колгоспного кріпацтва, Варка дзвонить у Київ зятеві, аби той приїздив допомагати. Тоді вона ніби й погоджується розпрощатися з господарством та перебратися жити до столиці. Бо ж і зятеві треба допомогти ростити онуку, яка зосталася сиротою після раптової загибелі матері, і самій вже не гріх відпочити та відігріти старечі кості на городських перинах. Але щойно болячка відпускала, стара знову заводила своєї: «А що ж то люди скажуть, як я покину хазяйство? Й так уже дивляться як на ледацюгу, що продала корову». І хоч старій іноді аж до болю кортить скуштувати свіженького, парного молока, вона не наважується попрохати когось із сусідок, щоб продали. Соромно. А ще Варка боїться, що дочка, яка живе у Полтаві, назавжди від неї відцурається.

Раніше часто бувала у матері. На ціле літо привозила дітей, кілька разів провідувала їх, не забуваючи запакувати багажник «Волги» всілякою городиною та ягодами на консервацію. Восени, забираючи до міста дітей, так запаковувалася на зиму картоплею й іншою городиною, що навіть витривала Волга ледь волочила обважніле пузо по сільських горбках та баюрах. А тоді ще перед Різдвом навідувалась до мами на свіжину. Відколи Галинині дівки повиростали, їздить лише двічі на рік: по городину і за свіжиною. І так їздитиме, поки стара мати при хазяйстві. Вона ж не в Михайла бере, а у мами. Та ще й виказує клятому зятеві так, ніби в ній жодної години не квартирувала совість: «Добре вам живеться! Якихось сорок кілометрів від села. Їздите, коли треба, на все готовеньке. Та й берете свіженьке: літом — з городу, зимою — з погреба!». Так, ніби це не він, Михайло, з весни до самих морозів увесь вільний час горбиться на тому городі, вирощуючи все, що тільки може вродити український чорнозем! Ніби не він купує й вигодовує тих поросят, курчат, гусенят, каченят та індичат!