Королівський убивця. Assassin
- Автор: Хобб Робин
- Серия: Трилогія про Провісників #2
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7586-7 (fb2)
- Переводчик: Наталія Михаловська
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Королівський убивця. Assassin». Краткое содержание книги:
Я підняв руку до тієї цяцьки. То був маленький блакитний камінчик, поміщений у павутину срібної сітки. Я взявся розстібати її.
— Не роби цього, — промовив Барріч. Слова були тихими, глибшими, ніж собаче гарчання. Але в голосі лунали і погроза, і наказ. Я відвів руку, не в змозі розпитати його принаймні про це. Мені здалося дивним, що чоловік, який піклувався про мене, відколи я став покинутою дитиною, вкладає тепер своє майбутнє в мої руки. А все-таки він сидів отут, перед вогнем, чекаючи моїх слів. Я вивчав те, що бачив у танці полум’я. Колись він здавався мені суворим велетнем, темним і грізним, диким, але надійним захисником. Тепер, можливо, уперше, я вивчав його як людину. Темні очі та волосся переважали серед тих, у чиїх жилах текла кров мешканців Зовнішніх островів. Цим ми були схожі. Але його очі були карими, а не чорними, а вітер викликав рум’янець на його щоках, над кучерявою бородою. Себто серед предків трапився хтось світліший. Ідучи, він накульгував, що було особливо помітним у холодні дні. Пам’ятка, зоставлена вепром, який намагався вбити Чівелрі. Барріч не був таким великим, як це колись мені здавалося. Коли б я далі нормально розвивався, то, схоже, переріс би його ще до кінця наступного року. Не був аж так масивно мускулистим, натомість у його міцно збитому тілі відчувалася постійна напруга і м’язів, і думки. Не через статуру його боялися, а заодно й поважали в Оленячому замку, а через темний норов і впертість. Якось я — тоді ще зовсім малий — спитав його, чи він колись програвав бій. Він тоді саме приборкав норовливого молодого коня і заспокоював його у стійлі. Барріч усміхнувся, його зуби були білими, як у вовка. Піт краплями виступив йому на чолі та спливав щоками на темну бороду. Він заговорив до мене через перегородку стійла:
— Програв бій? — перепитав, усе ще не віддихавшись. — Бій не закінчений, доки ти не переміг, Фітце. Це й усе, що тобі слід пам’ятати. Байдуже, що думає та друга людина. Чи кінь.
Мені стало цікаво, чи я теж бій, в якому він мусить перемогти. Барріч часто повторював, що я — останнє завдання, яке дав йому Чівелрі. Мій батько, зганьблений фактом мого існування, зрікся престолу. А все-таки віддав мене цьому чоловікові та наказав добре виховати. Можливо, Барріч думав, що він ще не довершив цього завдання.
— То що ж, на твою думку, я повинен робити? — сумирно спитав я. Ні ці слова, ні сумирність не далися мені легко.
— Одужувати, — не одразу відповів він. — Використай цей час на одужання. Його не можна підганяти.
Глянув на свої ноги, простягнуті до вогню. Його губи скривилися, але це була не усмішка.
— Ти думаєш, що ми мусимо повернутися? — натиснув я.
Він відкинувся на спинку крісла. Схрестив ноги у щиколотках і задивився на вогонь. Довго обдумував відповідь. Нарешті сказав, майже неохоче:
— Інакше Регал вирішить, що він переміг. І намагатиметься вбити Веріті. Чи принаймні робитиме все, що надумає, аби відібрати братову корону. Я присягав моєму королю, Фітце, як і ти. Зараз це король Шрюд. Але Веріті — король-в-очікуванні. Не думаю, що правильно, аби він чекав даремно.
— Він має інших солдатів, удатніших за мене.
— Хіба це звільняє тебе від твоєї обітниці?
— Ти сперечаєшся, як жрець.
— Я взагалі не сперечаюся. Лише ставлю тобі питання. І ще одне. Що ти втратиш, покинувши Оленячий замок?
Тепер настала моя черга мовчати. Я думав про свого короля, про все, у чому йому присягнув. Подумав про принца Веріті, про його грубувату сердечність і щире ставлення до мене. Згадав старого Чейда та його повільну усмішку, коли я нарешті доходив до розуміння якоїсь крихти таємної науки. Леді Пейшенс та її покоївку Лейсі. Федврена і Год, навіть кухарку і майстриню Гесті, швачку. Небагато було людей, для яких я щось важив, але це лише робило їх ціннішими. Сумуватиму за ними всіма, якщо ніколи не повернуся до Оленячого замку. Але тим, що тьохнуло в мені, обпікши наче розжарена вуглинка, був спогад про Моллі. І раптом я виявив, що розповідаю про неї Баррічу, а він тільки кивав головою, доки я викладав усю цю історію.
Коли він озвався, то сказав лише, що чув, наче крамничка «Мелісса» зачинилася, коли старий пияк, її власник, помер, зоставивши самі борги. Його донька була змушена перебратися до родичів у іншому місті. Барріч не знав, у якому саме місті, але був певен, що я міг би його знайти, якби наважився.