День триффідів

— Гаразд, — погодився я.

Навіть якщо все в цьому місці пішло шкереберть, я не бачив жодної причини, чому нещасні пацієнти мають лежати в темряві.

Я підняв штори на найближчому вікні й до кімнати ввірвався сніп сонячного світла. Це була хірургічна палата, де лежало чоловік із двадцять, усі прикуті до ліжка. В основному вони мали покалічені ноги, судячи з усього, було і кілька ампутацій.

— Годі дурня клеїти, хлопче, розберися вже з тими шторами, — сказав той самий голос.

Я повернувся і подивився на чоловіка, який говорив. Це був смаглявий, кремезний чоловік із зашкарублою від вітру шкірою. Він сидів у ліжку, дивлячись просто на мене, і на світло. Здається, його очі дивилися просто на мене, так само, як і очі його сусіда, і сусіда його сусіда…

Кілька секунд я дивився на них, перш ніж все зрозумів. А потім сказав:

— Я… вони… здається, їх заклинило. Піду пошукаю когось, хто б допоміг.

І з цими словами вибіг з палати.

Мене знову почало трусити, вгамувати це можна було, лише випивши чогось міцного. Я починав розуміти, що сталося. Але мені важко було повірити, що всі люди в тій палаті були сліпі, і цей лікар, і все ж…

Ліфт не працював, тож я спустився сходами. На наступному поверсі я взяв себе в руки, і набрався сміливості, щоб зазирнути до іншої палати. Усі ліжка там були розкидані. Спершу я подумав, що тут нікого немає, але виявилося, що це не так. На підлозі лежали двоє чоловіків у піжамах. Один був просочений кров’ю з невилікуваної рани, а другого, здається, вразив якийсь приплив крові. Обидва були мертві. Решта пацієнтів утекли.

Знову опинившись на сходах, я зрозумів, що більшість невиразних голосів, що їх я чув увесь час, лунали знизу, і зараз вони були гучніші й ближчі. Якусь мить я завагався, але, здається, ніщо не заважало мені продовжити спускатися.

На наступному повороті я ледь не перечепився через чоловіка, який лежав у мене на дорозі в тіні. Внизу сходового маршу лежав хтось, хто таки встиг через нього перечепитися і розтрощив голову об кам’яні сходи.

Нарешті я дістався останнього повороту, звідки видно було вестибюль. Мабуть, усі, хто був здатен пересуватися, інстинктивно прямували до цього місця, щоб покликати на допомогу або вибратися назовні. Можливо, дехто і зміг вийти. Одна половина головних вхідних дверей була широко відчинена, але більшість людей не могли знайти її. Щільний натовп з чоловіків та жінок, які майже всі були в лікарняних піжамах, повільно й безпорадно кружляв вестибюлем. Тих, хто був біля стін, притискали до мармурових кутів чи декоративних виступів. Дехто з них був розчавлений і вже не міг дихати. Скрізь було видно, як люди спотикаються. Якщо тиск натовпу дозволяв їм упасти, піднятися в них було мало шансів.

Це місце нагадувало… ну ви побачили б у ньому подібність до картин Гюстава Доре про грішників у пеклі. Але Доре не міг додати туди звуки — ридання, приглушені стогони та час від часу відчайдушні крики.

Я зміг витримати це не більше однієї-двох хвилин і потім знову побіг сходами нагору.