Кінець роману

— Он туди йти, — вказала Сільвія.

— Ви добре знаєте це місце.

— Два роки тому тут спалили мого тата.

Поки ми добралися до каплиці, усі вже виходили з неї. Надто довго мене загаяли розпитування про потік свідомості. Мене кольнув якийсь дивний міщанський жаль — я ж так і не побачив Сари наостанок. Майнула понура думка, що це її дим зноситься понад приміськими садами. Плачучи, наосліп вийшов самотній Генрі й не зауважив мене. Нікого іншого я не знав, крім сера Вільяма Маллока, що був у циліндрі. Докірливо глянувши на мене, сер швидко пішов далі. П’ять-шість осіб видавалися чиновниками. Чи був серед них Данстан? Втім, це не дуже важливо. Кількох чоловіків супроводжували дружини. Кого-кого, а тих таки втішила церемонія, про це виразно свідчили їхні капелюшки. Зі смертю Сари кожна жінка почулася безпечніше.

— Пробачте, — озвалася Сільвія.

— Це не ваша провина.

«Якби ми її забальзамували, — міркував я, — ці дружини ніколи б не почулися в безпеці. Сарине тіло, хоч і мертве, усе одно залишалося б зразком, за яким можна було б судити про їхні живі тіла».

З каплиці вийшов Cміт і швидко зачалапав по калюжах, ні до кого не обізвавшись.

— Картери запросили нас на вік-енд десятого числа, — сказала якась жінка.

— Може, я вже піду? Як гадаєте? — спитала Сільвія.

— Ні-ні, — відповів я. — Мені приємно, коли ви поруч.

Підійшовши до дверей каплиці, я заглянув усередину. Похила доріжка до печі була порожня, люди виносили старі вінки й вносили нові. У кутку стояла навколішки й молилася стара жінка — недоречна, як актриса з іншої п’єси, застукана зненацька несподівано піднятою завісою. Ззаду пролунав знайомий голос:

— Приємно й сумно побачити вас, сер, у цьому місці, де забувається давня кривда.

— І ви сюди прийшли, Паркісе! — вигукнув я.

— Я побачив оголошення в «Таймсі», сер, і відпросився в містера Савіджа на пообіддя.

— Ви завжди стежите за вашими «даними особами» аж до цього місця?

— Сер, то була дуже мила леді, — докірливо мовив Паркіс. — Колись вона спитала мене, як пройти туди-то, не знаючи, навіщо я вештаюся на вулиці. А на вечірці в Майлзів подала мені фужер хересу.

— Південноафриканського? — жалібно спитав я.

— Не знаю, сер, але як вона його подала… Ой, небагато таких, як вона. І мій малюк теж… Весь час її згадує.

— Як він, Паркісе?

— Недобре, сер. Геть погано. Дуже болить йому живіт.

— Чи звернулися ви до лікаря?

— Ще ні, сер. Я вважаю, що все має вирішувати сама природа. До певної межі.

Обвівши оком кілька групок незнайомців, що всі знали Сару, я запитав:

— Що це за люди, Паркісе?

— Ось цієї молодої леді я не знаю, сер.

— Вона зі мною.

— Пробачте. Он там далеко — сер Вільям Маллок.

— Знаю його.

— Джентльмен, що обійшов калюжу, — це начальник відділу, у якому працює містер Майлз.

— Данстан?

— Саме так, сер.

— Ого, скільки ви знаєте, Паркісе!

Я гадав, що ревнощі вже вмерли. Вважав, що буду ладен ділитися Сарою з ким хоч, аби тільки вона ожила, але тут сам вигляд Данстана розбудив у мені колишню ненависть.