Моральні листи до Луцілія

Все втихомирила ніч, занурила в спокій погідний(3).

Не так воно! Спокій буває погідним лише тоді, коли розум наведе лад. Ніч не розвіює прикрощів - наганяє їх, одні змінюючи іншими. Навіть у тих, хто спить, сни не менш тривожні, аніж дні. Справжнім є лиш той спокій, що тримається на розсудливості. Глянь ось на того, кого тишею просторого дому намагаються схилити до сну. Вся челядь, скільки її є, мовби оніміла, тільки б його слуху не торкнувся який-небудь звук; до спальні наближаються лише навшпиньках, мов тіні. А він, прагнучи здрімнути серед рою всіляких гризот, усе перекидається з боку на бік, але марно: навіть не чуючи нічого, нарікає, що нібито щось чує. У чому ж тут річ, як думаєш? А в тому, що то сама його душа витворює такий шум. От її й треба вгамувати, треба утишити колотнечу, що піднялася в ній. Тож не думай, що, раз лежить тіло, значить, і душа сумирна. Іноді і спокій неспокійний. Тому-то й потрібно спонукати себе до діла, віддатися благородним наукам, як тільки нами оволодіє та напасть - лінивство, що саме собі стає тягарем. Великі військові провідці, зауважуючи, що вояки виходять поволі з-під влади, обтяжують їх яким-небудь заняттям, забирають час походами: хто діло робить, тому ніколи брикати, й ніщо не є настільки очевидним, як те, що саме праця викорінює ро-збуялі на дозвіллі пороки. Часто, коли нас перейме нехіть до суспільних справ, коли набридне невдячна й клопітна посада, махнувши рукою на все, відступаємо в тінь. Але й у тому схові, куди ми забились од страху та втоми, іноді з новою силою нас хапає марнославство. Зрозуміло, що воно не було підтяте під корінь, а лише пригнічене чи навіть роздратоване не вельми сприятливими для себе умовами. Те саме скажу про розкіш: часом, начебто відступивши, вона знову починає дошкуляти шанувальникам поміркованості: серед їхніх поривань до скромного життя вона знову домагається давніх, не засуджених остаточно, а лиш покинутих насолод; і тим настирливіше їх домагається, чим потаємніше це робить. Адже пороки не є такими грізними, коли вони на виду; так і хвороби схильні відпустити людину тоді, коли з нутра прориваються назовні, виявляючи всю свою силу. Отже, знай: жадоба, марнославність, інші болячки людського духу найнебезпечніші саме тоді, коли ховаються під машкарою здоров'я. Ми видаємося дозвільними, але не є такими . Запевняю тебе: якщо будемо щирими, якщо просурмимо відступ, якщо зневажатимемо все показне, то ніщо, як я вже сказав, не потурбує нас; ніяке суголосся, чи то людське, чи пташине, не зможе перервати наших уже виразних і стійких, скерованих на почесне думок. Легкий, ще не здатний зосередитись на самому собі дух того, хто здригається на чийсь голос, на будь-який побічний звук. Видно, в такій людині є ще якась тривога, якийсь давній страх, що й робить її настороженою. Ось як говорить щодо цього наш Вергілій: