Біла фортеця

Я любив його, обожнював, як свій дивний, тендітний образ, який являвся мені уві сні, коли я задихався від гніву, вини та журби, відчував сором, як перед диким звіром, що висох з печалі; закохувався в нього, бо бачив себе, тому й відчував відразу, оповиту радістю. А можливо, я просто звик до нього, як звикаєш до всього, що постійно оточує тебе, чи до його думок, які, не маючи джерела іншого живлення, поверталися знову до мене, згасаючи у моїй свідомості, звик до його вологого запаху тіла, посіченого волосся, бридких вуст, жовтих пальців, що тримали перо. Я написав книгу і закинув її, мав сподівання, що забуду про нього, викреслю зі свого життя. Не звертав увагу на плітки, які вигадували кляті інтригани, щоб використати нашу славу. Казали, що він розробляв зброю у Каїрі на замовлення паші. Перебував у Відні, коли наше військо окупувало місто, і консультував наших ворогів, як здобули перемогу. Бачили його й в Едірне переодягненим волоцюгою, він затіяв бійку з ремісниками, під час якої зарізав ткача ковдр, а потім зник у натовпі. А в містечку далекої Анатолії став імамом в одній з квартальних мечетей, а ще пізніше збудував муваккітхане. Найцікавіше, донощики присягалися у правдивості своїх слів. Він почав збирати гроші для годинника-вежі. Він писав книги про Іспанію, куди переїхав відразу після чуми, і там неймовірно розбагатів. Ходили чутки, що саме він підготував заколот проти нашого нещасного падишаха. Наслухавшися соромітницьких зізнань селян із християнських поселень, почав писати свої маячні книги, для цього він мав і духовний сан. Він вештається Анатолією, закликає люд скинути падишаха, ще й мене викликає до себе! Я ж, щоб забути його впродовж цих шістнадцяти років, віддався писанині, тішився з вигаданого мною страшного майбутнього з дивакуватими людьми. Доходили до моїх вух й інші чутки, звісно, я не сприймав їх серйозно. Не знаю, чи трапляється це з іншими, та коли ми перетворили нашу оселю з чотирьох стін на берегах Золотого Рогу на в'язницю одне для одного, у тузі очікували запрошення одного з нас до двору, інколи змучені злістю чи збуджені сміхом, писали черговий трактат для падишаха, всю нашу увагу захоплювала якась дрібничка: намоклий пес, на якого ми наштовхнулися ранком; випадково виявлена гармонія кольорів; непомітна геометрія обрисів білизни, яка розвівалася на мотузці між двома деревами; гра слів, котра вказувала на симетричність життя! Як я сумую за цим! Власне, тому я знову звернувся до своєї книжки про мого двійника-тінь, не відаючи, чи потрапить вона через роки після його смерті комусь в руки для того, щоб він, читаючи, розмірковував не про нас, а про себе. Хоча здається мені, що читати її ніхто не буде. Я прагнув, може, й не зовсім чітко, завуалювати його ім'я: аби знову уявити ночі чуми, дитинство в Едірне, прекрасні миттєвості, які я провів у парках падишаха, жах, який я, здавалося, спиною відчував при першій зустрічі з ним, ще безбородим. Добре відомо, щоб відчути втрачену радість існування, треба поринути в спогади. Ось чому я занурився у свою книжку.