Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– А ви що? – i подих затаїла.
– Так змiряв його очима вздовж i впоперек, що вiн губи прикусив i вiдступився назад.
– О, ви можете! – свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що говорили на селi про парубка.
Але Дмитро не зрозумiв iнтонацiї i похмурнiв: осуджує.
– I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? – не вгледiла перемiни.
– Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь – вашим пiдголоскам не привезу.
– Невже так сказали? – приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
– Думаєш, хвалюсь перед тобою?
– Ой, нi! – замахала руками.
– Розсердився тодi я, брязнув ворiтьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от i потрiбнi мої руки. Перепрошує, а в самого злiсть усерединi клубками ворушиться…
Ось i село вiйнуло двома крилами, засинiли хати; у темних вiкнах мигтiли скалки срiбла. Дiвчина пiдвелась з воза i раптом злякано гойднулась – видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив її обома руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд переляку i несподiванки її обличчя, хутчiй вiдчув, нiж побачив, наскiльки дiвчина краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися глибокi правдивi очi, не затiненi двома виразами, як буває в нещирих людей, чи якi за одною думкою приховують кiлька iнших.
«Такi очi не пiдманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», – ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довгої розлуки.
– Ледве з воза не злетiла – ноги пересидiла. Iч, як голками коле. – Ще переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла насмiшка з себе. – Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку.
– Коли ще маєш пробити ногу – наперед скажи, я небезпремiнно виїду в поле, – усмiхнувся.
– Авжеж, було б за ким… На добранiч! Хай все добре сниться вам.
– Все добре i ти.
– Таке ви скажете.
Похилила голову i простягнула назустрiч парубковi руку, майнула кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка граблiв вiдбилась на дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
I довго на своїй руцi Дмитро чув дотик несмiливих пучок i хвилююче тепло.
…Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
– Чого б це я так пiзно валандався? Ти скоро менi худобу на однi кiсточки засушиш.
– Тодi їхнi мощi в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
– Брехня! Ще менi одне слово скажи – i трясцю, а не воли получиш!
– Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував, i хоч би раз трiпонуло. – Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жiнка теж щось образливе кинула навздогiн. Пiсля зустрiчi з Югиною все здавалось незрiвняно хорошим, i на душi був такий спокiй, як в тi хвилини, коли з радiстю закiнчуєш любу роботу.
Мати ждала його, дiждатись не могла.
– Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
– Припiзнився? А я й не помiтив, – усмiхнувся, тiльки так, що здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть нижню губу пiдiбрав тугiше до верхньої, щоб не помiтила стриманого хвилювання. Та хiба ж заховаєшся вiд всевидючого ока, утаїш що? Вже коли вiн увiходив у двiр i подивився на неї, – вiдчула, що легше стало на його серцi, i скупа радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
– Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд кички пробивалося два пасма волосся i тiнями облягало високе чоло, заскороджене боронами рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осiннiй день крiзь сiтку павутиння проглядає в затiнку калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита паща, свiтилися червоними зубами жарин. Часом синiй зубцюватий гребiнь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на стiнах розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи на стiл миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
– Оце в мене вже й серце стало на мiсце – нi дощ не намочить полукiпки, нi худоба не розмервить.
– В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на мiсце i стiльки ж зiскакує, – студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусiв.