В серце Небесних гір

ПЕРШІ ГЕОЛОГИ БІЛЯ ХАН-ТЕНГРІ

До складу хан-тенгрінського загону, крім мене, входять два геологи — Абрамович і Вознесенський, обидва прикомандировані до експедиції інститутом геології Академії наук УРСР, а також альпіністи — наш давній знайомий Віталій Барков і Володимир Ірушкін. Обидва вони за своєю основною спеціальністю інженери: перший — металург, другий — радіоінженер. а в експедиції обидва виконують обов'язки колекціонерів. З нами йдуть п'ять носіїв і караван — шістнадцять в'ючних і верхових коней.

Ми йдемо правим берегом Інильчека. Зяючі льодовикові тріщини, каменепади і снігові лавини гнітюче впливають на наших геологів. Та це й не дивно: вони вперше потрапили в гори. Обидва мовчать, здається, ніщо їх не цікавить.

«Ну нехай, — думаю, — подивимося, що буде далі. Адже і Вознесенський, і Абрамович допитливі, жадібні до знання люди».

Опівдні підходимо до розвилки, де льодовик розгалужується на південне і замкнуте озером північне русло. Беремо напрям на південний схід, до чорного мису, який ми назвали Броненосець — дуже вже нагадує він носову частину військового корабля. Весь цей мис складається з темних сланців, вапняків. Їх тут дуже багато.

Вознесенський і Абрамович деякий час уважно розглядають сланці, але потім їх увага помітно слабшає. Нічого нового. Такі сланці ми бачили ще в долині Інильчека.

Правда, тут вони дивують кілометровими товщами у схилах хребта, похмурими гігантськими осипами біля країв льодовика і численними уламками на боковій морені, по якій лежить наш шлях.

На Броненосці сланці розсічені кристалічною жилою.

— Це гранодіорит, — пожвавлюється Абрамович, — вивержена порода, близька до граніту і діориту.

— Так, — підтверджує Вознесенський. — Чудовий будівельний матеріал. Добре полірується, придатний для облицьовування будинків і скульптурних робіт.

Але сланці, на жаль, «німі»: в них не знайдеш окам'янілостей, і тому немає можливості дізнатися про їх походження, вік.

Геологи засмучені. Ірушкін та Барков щохвилини піднімають з морени сланцьові уламки, але розчарування геологів не проходить. Кожного разу Володя і Таля. чують одну й ту ж саму відповідь:

— Нічого цей камінь не говорить. Можете його викинути.

Але ось один з каменів, переданих Барковим, приковує увагу Вознесенського.

— Бачите, — каже він, помітно пожвавлюючись, — ніздрювата будова. Це куски скелетів коралових поліпів, які живуть у теплих морях на невеликих глибинах.

Незабаром і ми знаходимо на морені уламки сланців-з поліпами, а в одному навіть виявляємо уламок стеблинки.

— Скелет морської лілії, — визначає Вознесенський. І, звертаючись до нас, він пояснює: — Морська лілія — це тварина, що нагадує своїм виглядом рослину. Стеблинкою вона нерухомо прикріплюється до дна моря і, весь час рухаючи своїми війками, захоплює і поглинає планктон — найдрібніші морські організми і мікроскопічні залишки рослин.

Я бачу, що обидва наші геологи задоволені — в темних сланцях Інильчека знайдена перша фауна. Вона зможе сказати про вік породи. Правда, ці залишки взяті на морені, а не в корінній породі, але, так чи інакше, вони впали на морену звідкись з найближчих схилів, складених з таких же сланців.

На дев'ятому кілометрі від мису Броненосець піднімається куполоподібна вершина імені Г. І. Петровського.

Ця вершина і товщі, що відходять від неї, являють собою гранітний масив, який вклинився між сланцьовими товщами.

Такі ж граніти виявлені на протилежній, південній стороні льодовика, якраз проти піка Петровського, в гирлі притоки Інильчека Комсомолець.

Звідки серед сланців і вапняків такі могутні товщі кристалічних порід?

Багато мільйонів років тому горотворні сили стиснули територію сучасного Тянь-Шаню і зім'яли її в складки. В гігантські тріщини і провали, що утворилися при стисненні, з глибоких надр землі ринули потоки розжареної магми. Захолонувши, вони утворили ці гранітні масиви.

— Тут треба розглянути все уважніше, — каже Абрамович.