Маґнат

Подивився я на свої руки, а вони у глині. Коли ви прийшли до нас, то були перемащені так само глиною, і я подумав… Ет, мало що я подумав!

— Мертве ні оживити, ні воскресити, — мовив я. — Не вірю я в сі байки про Голема.

Сказав я, щоб заспокоїти ченця, хоч сам почав тремтіти не так з холоду, як зі страху.

— Але Ісус оживив Лазаря і вдовину доньку! — відказав той.

— Бо в них душа блукала коло тіла, от і вмовив Спаситель повернутися. А звідки візьметься душа в глини? Нема чого юдеям вірити, се вони придумали, аби на людей страх нагнати. Ліпше розкажіть, що було далі.

— Нічого. Ясновельможний поїхав з монастиря і більше не згадував про глиняного чоловіка. А тепер ось його не стало. Та я все ще боюся вийти за браму монастиря, хоч вона й відчинена, а на горі порожньо, й янголи більше не літають. Я розповів вам се не лише, щоб облегшити душу. Сповідатися й відповідати буду в іншому місці. Прошу вас, аби ви забрали мене з собою у Діл й допомогли дістатись до монастиря Спаса. Ніхто не посміє зачепити того, хто перебуває під опікою самого Гербурта.

— Я не є Гербуртом, отче, схаменіться!

— Мені видніше, ким ви є. То візьмете?

— Візьму. Як сніг перестане, зразу й підемо, — легко згодився я, не думаючи, чи се сподобається комусь, чи ні. Хоча потім можу пошкодувати за своїм рішенням. Але відколи я став «парсуною» ясновельможного, моє життя котилося колесом з горба, зчиняючи дедалі більший гуркіт.

Ми розійшлися: я грітись, а отець Василь сторожувати монастир. Ся ніч була безпечна. Навіть вовки примовкли, а кобилу з лошам замикали ліпше, ніж ченців. Стайня була з грубих колод, а на двері накладали важкий дубовий брус. Сон не йшов до мене. Я ходив по келії й міркував на тим, що мені відкрилося. Тішило мене те, що ясновельможний не довів справи до кінця і відступився від свого наміру. Може, і висповідався перед своїм духівником. А як бути ченцям?

Не знаю, чи є такі слова, щоб оживити глину. Господь оживив Адама подихом, а не словом. Одне я не міг зрозуміти, як наважився отець Василь оповісти мені таку страшну таємницю. За такі чари палять на огні живцем того, хто їх чинить. А того, хто намовляє, карають на горло. Думаю, отець Василь боїться, щоб ігумен не послав за ним убивць, бо в чужому монастирі той може зізнатися у всьому на сповіді й погубити добромильську обитель, задля якої ігумен піддався на такий нечуваний гріх. А спершу видалися мені сі ченці схожими на апостолів — такі прості й щирі. Ох люде, люде! Не люди, а мисливці. Куди не ступиш — усюди пастки, ями та сильця. Нічого, я з цим змирюся, стерплю. Аби лиш не погубити душу. Бог сотворив чоловіка, чоловік сотворив диявола, а кого сотворив диявол?.. Ет, лізе дурне до голови, та ще поночі!