Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— Докінчувати список?
— Хвилиночку, візьму пиво… Гаразд. Шмаляйте.
Я відмотав ще шість прізвищ, у тім числі (хоч насправді в це й не вірив) Шейпшейдове.
— І, можливо… — сказав наостанок і завагався. — Можливо, Констанс Реттіген.
— Реттіген! — закричав Крамлі. — Що ви знаєте про ту Реттіген? Вона їсть на сніданок тигрові яйця з грінками й дасть фору двом акулам із трьох. Вона б і з Хіросіми вийшла із сережками у вухах і нафарбованими віями. Та й щодо Енні Оуклі аж ніяк не схоже. То така, що хоч кому кінця відстрелить, не встигнеш і писнути. Хіба що колись уночі вона з власної охоти пожбурить з помосту всі свої рушниці й сама шубовсне за ними — оце на неї схоже. Що ж до Шейпшейда, то не смішіть мене. Він навіть не підозрює, що поза його кінотеатром існує реальний світ і такі, як ми, химерні нормальні люди. Його поховають у тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятому році в отому його «Верліцері». Маєте ще якісь блискучі ідеї?
Я проковтнув слину й зрештою вирішив розказати Крамлі про таємниче зникнення перукаря Кела.
— Яке, в біса, таємниче! — сказав Крамлі. — Ви що, з неба впали? Той псих просто дременув звідси. Позавчора напакував свій драндулет усяким мотлохом, виїхав із забороненої стоянки перед перукарнею і подався на схід. Завважте — не на захід, не на край світу, а на схід. Половина особового складу поліції бачила, як він повертав на віражі перед відділком і горлав: «Осіннє листя, клянуся богом, осіннє листя у наших горах!» Хотіли були навіть заарештувати його.
Я глибоко й схвильовано зітхнув, відчувши полегкість і радість: Кел був живий. Про відклеєну голову Скотта Джопліна, що, певне, й змусила Кела назавжди поїхати світ за очі, я нічого не сказав. Тим часом Крамлі говорив далі:
— Вичерпали свій най-найновіший список можливих мерців?
— Та власне… — промимрив я.
— Купіль в океані, а потім у друкарській машинці, як твердить учитель Дзен, наповнює сторінки й звеселяє серце. Послухайтесь поради детектива генієві. На те й пиво, щоб потім дзюрити в горщик. А список свій залиште вдома. До побачення, Схибнутий Шалапуте.
— Бувайте, Офіцере Попе, — сказав я.
Ті нічні постріли не давали мені спокою. Весь час відлунювали у вухах.
Не давали мені спокою і гупання, тріск та скрегіт, що долинали від руйнованого помосту, — так на декого впливає гуркіт далекого бою.
Купаючись в океані, а потім сидячи за машинкою, як слухняний синок Офіцера Попа, я все думав про ті постріли й про руйнований поміст. І запитував себе: а скільки чоловік убила минулої ночі Енні Оуклі? Чи тільки одного?
Складаючи нові сторінки свого пречудового роману в Промовисту шкатулку, я міркував і про те, які нові книжки, породжені хворобливою уявою, виплекав, мов гриби-поганки, на полицях своєї похмурої бібліотеки А. Л. Шренк.
«Зустрічі сміливців із трупною отрутою»?
«Мала Ненсі і Дитя світової скорботи»?
«Витівки похоронного бюро в Атлантік-Сіті»?
Не ходи, казав я собі, не дивись. Мені треба, казав я собі. Але не смійся, коли побачиш ці нові назви. Шренк може вискочити й напастися на тебе.
Нічні постріли, думав я. Кінець помосту. А. А. Шренк, названий син Зігмунда Фрейда. А онде, ген на помості, їде на велосипеді…
Страховище.
Або ж, як я його часом називав, Ервін Роммель, командир Африканського корпусу. Або ж іноді й простіше:
Калігула. Вбивця.
Насправді його звали Джон Вілкес Гопвуд.
Пригадую, за кілька років перед тим я читав розгромну рецензію про його гру в котромусь із голлівудських місцевих театриків.
«Джон Вілкес Гопвуд, цей душогуб з ранкових вистав, занапастив ще одну роль. Мало сказати, що він дер пристрасть на клапті, — в буйному нападі божевілля він топтав її ногами, шматував зубами й вивергав через рампу на довірливих дамочок із жіночого клубу. І ті дурні курки все це ковтали!»
Я часто бачив, як він котить своїм оранжевим восьмишвидкісним велосипедом «рейлі» прибережною алеєю, що веде з Венеції до Оушен-Парку й Санта-Моніки. Завжди в гарному, свіжовипрасуваному коричневому англійському костюмі й насунутому на сніжно-білі кучері темному ірландському кашкеті, який затінював його генеральсько-роммелівське або, коли хочете, хиже, яструбине, мов у Конрада Фейдта, що ось-ось задушить героїню, обличчя. Те обличчя вкривала дивовижно темна, кольору мускатного горіха, лискуча засмага, і я часто з цікавістю думав, чи не кінчається вона на межі комірця, бо ніколи не бачив цього чоловіка на пляжі роздягненого. Він завжди роз'їжджав узбережжям від містечка до містечка, без будь-якого діла, так ніби чекав виклику в німецький генеральний штаб чи в жіночий клуб при Голлівудській добродійній лізі — хто перший покличе. Коли на студіях один за одним знімали воєнні фільми, він увесь той час мав роботу, і ходили чутки, ніби в нього повна шафа форменого одягу Африканського танкового корпусу, а для поодиноких фільмів з вампірами — похоронний плащ із каптуром.